Глава 6

Четвер у Бюро загублених речей зазвичай був днем «археологічних розкопок». Саме по четвергах Ліна забиралася в найдальші кутки підсобки, куди сонячне світло не долітало навіть у наяскравіші дні. Ілля прийшов рівно о п'ятнадцятій. Сьогодні він не ховався в тіні. Він просто зайшов, скинув на стілець свою незмінну куртку і став поруч із Ліною біля стелажа, який ледь тримався на чесному слові та шарах пилу.

— Дивись, що знайшла, — прошепотіла Ліна, витягуючи з надр старої зимової парки, яку ніхто не забирав уже роки три, невеликий важкий предмет.

Це була стара плівкова «мильниця» – потертий сріблястий пластик, заляпаний об'єктив. Але найцікавіше було всередині. Коли Ілля обережно відкрив задню кришку в напівтемряві (рефлекторно боячись засвітити плівку), він відчув опір.

— Там котушка, — його голос звучав схвильовано. — Недопроявлена. Хтось зняв половину кадрів і просто забув про це. Забув цілу історію.

Ліна глянула на нього. У тьмяному світлі підсобки очі Іллі блищали. Він більше не сутулився так сильно, як раніше. Коли він тримав камеру, його пальці не шукали монети в кишенях — вони були зайняті чимось реальним.

— Ти знаєш, що з цим робити? — запитала вона.

— Мій дідусь колись мав свою лабораторію у ванній. Я пам’ятаю запах реактивів. Ми можемо спробувати. В суботу. У центрі є стара студія «Фото-Мить», там працює знайомий майстер, він іноді пускає мене в темну кімнату.

Субота зустріла їх пронизливим вітром, але без дощу. Ліна чекала біля входу в метро, кутаючись у свій найбільший шарф. Коли вона побачила Іллю, її серце мимоволі збилося з ритму. Він змінився. На ньому було світле худі, яке дивно пасувало до його обличчя, роблячи його менш схожим на тінь. Він не одягнув навушники. Він ішов, дивлячись прямо перед собою, і коли побачив Ліну, його посмішка була такою щирою, що вона відчула тепло навіть крізь два шари вовни.

— Готова побачити привидів минулого? — запитав він, підходячи ближче. Його голос звучав впевненіше, ніж зазвичай.

Вони пішли вузькими вуличками до старої будівлі, де за вивіскою, що вицвіла, ховалося фотоательє. Всередині пахло оцтом, старою паперовою масою і чимось хімічним. Старий майстер, кивнувши Іллі як своєму, провів їх у тісну комірчину за важкою червоною шторою.

— Закрий очі на секунду, — попросив Ілля, вмикаючи тьмяне червоне світло.

Коли Ліна розплющила їх, світ змінився. Все навколо стало багряним, таємничим, нереальним. Вони стояли дуже близько, у цій кімнатці було ще тісніше, ніж у Бюро. Ліна відчувала запах його парфуму — щось деревне і свіже.

— Дивись, — прошепотів він.

Він занурив білий аркуш паперу в пластикову ванночку з розчином. Вони схилилися над нею разом.

— Це як магія, — тихо сказала Ліна. — З нічого з’являється щось.

— Це не магія, — Ілля стояв так близько, що вона відчувала тепло його плеча. — Це просто те, що було приховане, нарешті знаходить світло. Як і ми з тобою.

Його рука, що тримала спеціальні щипці, на мить завмерла. Він повернув голову до неї. У червоному світлі його обличчя здавалося висіченим із каменю, але очі були м'якими. Він повільно підняв вільну руку. Ліна затамувала подих. Його пальці, зазвичай такі неспокійні, тепер діяли впевнено. Він обережно, ледь торкаючись, заправив пасмо волосся, що вибилося з-під її шапки, їй за вухо. Його пальці затрималися на її щоці на секунду довше, ніж вимагав жест. Це було визнання. Без слів, без сарказму. На папері в цей момент проступило зображення: група підлітків, які сміються на тлі старої школи. Вони були щасливі, вони ще не знали, що їх забудь у старій парці.

— Вони схожі на нас, — прошепотіла Ліна, намагаючись опанувати себе.

— Ні, — тихо відповів Ілля, забираючи руку. — Ми не загубимося. Я не дозволю.

Вони вийшли на вулицю, коли місто вже запалювало ліхтарі. У руках Ліна тримала конверт із ще вологими знімками. Вони йшли через парк, обговорюючи кожне фото, вигадуючи історії людям на знімках. Ілля багато говорив: він розповідав про архітектуру будинків, повз які вони проходили, про музику, яку хотів би додати до цих кадрів. Він більше не здавався тим хлопцем, який ховається від друзів. Він здавався людиною, яка нарешті знайшла свій голос. Біля її під’їзду вони зупинилися.

— Дякую за сьогодні, — сказала Ліна. — Це було... по-справжньому.

— Це тільки початок, — відповів Ілля. Він хотів сказати щось ще, але в цей момент екран телефону Ліни яскраво спалахнув у кишені.

Вона дістала його. Повідомлення від Каті, її однокласниці, яка знала все про всіх.

Катя (18:42): «Ліно, обережно. Влад сьогодні в курилці розпитував про тебе. Він біситься, що Ілля став «занадто правильним» і постійно десь зникає. Здається, вони щось затівають на понеділок...»

Ліна підняла очі на Іллю. Він ще не знав. Він стояв там, у світлі вуличного ліхтаря, вперше за довгий час виглядаючи щасливим. І вона відчула, як холодний страх за нього стиснув її серце.