Глава 5

Середа почалася з вібрації. Телефон Ліни, схований під підручником з алгебри, тихо, але наполегливо завібрував об 10:15. Вона крадькома опустила очі, переконалася, що математичка захоплено виписує на дошці триповерховий логарифм, і торкнулася екрана.

Крилатий динозавр (10:15): «Ти знову намалювала череп на полях? Тільки не кажи, що це портрет Піфагора.»

Ліна різко підняла голову. Вона озирнулася. Її парта стояла біля вікна, а двері в коридор були прочинені для провітрювання. У щілині дверей на частку секунди майнув темний капюшон худі. Одинадцятий «Б» зараз мав фізкультуру, і дехто явно прогулював її в коридорах. Вона опустила очі і швидко набрала відповідь, ледь стримуючи усмішку:

Ліна (10:16): «Це мій внутрішній стан після другого уроку математики. Слідкувати за чужими зошитами це маніяк-стайл, Воронов.»

Крилатий динозавр (10:17): «Я просто розвиваю навички дедукції. До речі, шнурок на правому кеді розв'язався. Обережно на сходах.»

Ліна інстинктивно глянула під парту. Шнурок дійсно розв'язався. Вона похитала головою, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають. Це було дивне, нове відчуття – знати, що у великій, галасливій школі є хтось, хто уважно за тобою спостерігає. Їхнє справжнє зіткнення відбулося на великій перерві. Ліна йшла до їдальні, коли назустріч виринула компанія Влада. Вони йшли так, ніби коридор належав їм: гучно сміялися, штовхали менших учнів. Ілля йшов трохи позаду. Коли вони порівнялися, Ліна рефлекторно напружилася, готуючись до чергового ідіотського жарту Влада. Але той був надто зайнятий розповіддю про якусь вечірку. Ліна та Ілля пройшли повз одне одного на відстані витягнутої руки. Вони не сказали ні слова. Навіть не кивнули. Але на ту коротку секунду, поки їхні траєкторії перетиналися, Ілля підняв очі. У його погляді промайнула така відверта, тепла іскра розуміння, що Ліні здалося, ніби між ними проскочив електричний розряд.

Телефон у кишені вібрував рівно через п'ять секунд:

Крилатий динозавр (12:45): «Дихати одним повітрям із Владом шкідливо для карми. Як ти тримаєшся?»

Ліна (12:46): «Врятувалася завдяки думкам про еволюцію.»

О 15:00 Ліна за звичкою попрямувала на перший поверх. Її чергування ніхто не скасовував, та й, відверто кажучи, вона зловила себе на думці, що чекає цієї години більше, ніж закінчення уроків. Але біля дверей Бюро нікого не було. Ліна відчула легкий укол розчарування. Невже вчорашня нічна сміливість випарувалася з настанням дня? Вона дістала ключі і вже збиралася вставити їх у замок, коли почула кроки.

— Знаєш, там сьогодні занадто душно для чаювання, — пролунав голос за її спиною.

Ліна обернулася. Ілля стояв біля сходів. Без своєї компанії, без натягнутого на очі капюшона. Він виглядав трохи невпевнено, ніби не знав, куди подіти руки. В одній із них він тримав дві запітнілі пластикові пляшки персикового чаю.

— Борг платежем красний, — він простягнув їй одну пляшку. Його пальці ледь торкнулися її, коли вона забирала холодний пластик.

— Приймається, — Ліна дозволила собі легку посмішку. — Тоді де ми будемо проводити засідання клубу розбитих сердець і втрачених амбіцій?

Ілля кивнув у бік чорного ходу.

— Я знаю одне місце. Якщо ти, звісно, не боїшся висоти і трохи іржі.

Вони вийшли на задній двір школи, туди, куди учні зазвичай бігали курити, але пройшли ще далі — до старої, напівзакинутої цегляної котельні. До її стіни була прикріплена пожежна драбина, яка вела на плаский дах. Ілля поліз першим, перевіряючи міцність кожної металевої перекладини. Коли Ліна піднялася слідом і переступила через невисокий парапет, у неї перехопило подих. Звідси відкривався ідеальний вид на їхній спальний район: сірі коробки багатоповерхівок, золоті верхівки тополь, розфарбовані осінню, і низьке, важке листопадове небо, крізь яке пробивалися бліді промені сонця. Тут було холодно, вітряно і неймовірно вільно. Повна протилежність тісній комірчині Бюро. Вони сіли просто на бетонний виступ, звісивши ноги вниз. Довкола не було нікого. Лише шум машин десь удалині та вітер. Ліна відкрутила кришечку і зробила ковток холодного чаю. Ілля сидів поруч, дивлячись кудись за горизонт. Його плечі тут, на висоті, були абсолютно розслабленими.

— Чому ти з ними, Ілле? — питання злетіло з її губ раніше, ніж Ліна встигла його обміркувати. Воно прозвучало не як звинувачення, а як щира спроба зрозуміти. — Ти ж зовсім не такий. Ти читаєш книжки, малюєш скетчі, слухаєш інді. А вони... вони просто сміються з тих, хто не може дати здачі.

Ілля не здригнувся. Він очікував цього питання. Він повільно покрутив пляшку в руках, ніби збираючись із думками.

— Я не завжди був високим, — нарешті тихо почав він, не дивлячись на неї. — У початковій школі я був найменшим у класі. Худим, постійно хворів, носив безглузді окуляри з товстими лінзами. Ідеальна мішень. Мене штовхали, забирали речі, закривали в роздягальні. Кожного дня.

Він зробив глибокий вдих.

— А потім, у третьому класі, до нас перевівся Влад. Він уже тоді був великим і гучним. Одного разу, коли старшаки знову притисли мене біля туалетів, він просто підійшов і врізав головному з них. А потім сказав усім, що я – з ним. І з того дня мене ніхто більше не чіпав. Взагалі.

Ілля нарешті повернув голову і подивився Ліні в очі. У його погляді була гіркота.