Глава 4

Ранок вівторка почався з того, що Поліна проспала, обпекла язика гарячою вівсянкою і ледь встигла на перший урок. Історія України завжди здавалася їй ідеальним снодійним, особливо коли вчитель монотонно диктував причини та наслідки Національно-визвольної війни. Ліна позіхнула, відкрила свій товстий зошит у клітинку і потягнулася за ручкою, щоб звично почати малювати на полях. Але її рука завмерла. Між сторінками з минулого уроку лежав невеликий, ідеально рівно відірваний шматочок паперу. Ліна обережно підчепила його нігтем і витягла на світло. Це був малюнок, зроблений чорною гелевою ручкою. Дуже деталізований, з ідеальною штрихуванням тіней. На папірці був зображений той самий зелений пластиковий динозавр без голови, якого вони вчора відправили у коробку «Жертви еволюції». Але була одна відмінність. На спині в динозавра красувалися величні, ретельно промальовані драконячі крила, які ніби піднімали його над землею. Внизу дрібним, трохи недбалим почерком було виведено: «Еволюція можлива».

Ліна відчула, як її губи самі собою розтягуються в теплій, абсолютно неконтрольованій усмішці. Вона швидко прикрила малюнок долонею, озирнувшись, чи ніхто не помітив. Ніхто не дивився. Це був тільки її секрет. Вона уявила, як Ілля вчора, поки вона відвернулася чи збирала речі, непомітно вклав цей скетч у її зошит. Ця дрібниця змусила її серце зробити дивний кульбіт, а залишок шкільного дня минув у якомусь незвично піднесеному очікуванні третьої години. Але о п’ятнадцятій хвилині на четверту Бюро загублених речей залишалося порожнім. Ліна сиділа за своїм столом, методично клацаючи кнопкою кулькової ручки. Вона вже розклала всі речі по вчорашніх коробках. Вона навіть полила Франкенштейна залишками води зі своєї пляшки. Годинник показував 15:30. Потім 15:45. Тиша, яка вчора здавалася такою затишною, сьогодні тиснула на скроні. Кімната раптом перетворилася на те, чим вона і була насправді: запилену, тісну підсобку, забиту чужим сміттям. Ліна злилася. Злилася на себе за те, що взагалі чекала на нього. За те, що дозволила одному маленькому малюнку переконати її, ніби між ними з'явився якийсь зв'язок.

— Ну і нехай, — вголос сказала вона, різко закидаючи зошит з історією в рюкзак. — Еволюція скасовується, Франкенштейне. Ми повертаємося до льодовикового періоду.

О 16:00 вона вимкнула світло, замкнула двері і вийшла зі школи. Повітря на вулиці було колючим, просякнутим передчуттям першого снігу. Ліна вирішила зайти в невеликий супермаркет біля дому — їй терміново потрібна була доза цукру у вигляді холодного персикового чаю, щоб змити цей гіркий осад розчарування. Вона пройшла повз ряди з чипсами, підійшла до холодильника і потягнулася за пластиковою пляшкою.

— О, дивіться, кого принесло. Хімічка-терористка власною персоною.

Голос Влада вдарив по вухах раніше, ніж Ліна встигла обернутися. Він стояв біля каси з двома банками енергетика в руках. Поруч реготав Макс. А трохи позаду, зсутулившись і сховавши руки в кишені темної куртки, стояв Ілля. Ліна завмерла, її пальці міцніше стиснули холодну пляшку. Її погляд миттєво зустрівся з очима Іллі. Він дивився на неї, але в цьому погляді не було нічого від того хлопця, який вчора ділився з нею навушником. Його обличчя було непроникним, як бетонна стіна. Щелепа напружена. А з кишені долинав знайомий, швидкий і нервовий дзенькіт монет.

— Що, відпустили з камери смертників раніше? — продовжував Влад, підходячи ближче. — Чи дискотека для швабр сьогодні скасовується?

Ліна відчула, як усередині щось обірвалося. Вона чекала, що Ілля скаже хоч слово. Хоча б щось. «Відвали від неї, Владе». Або хоча б просто відведе очі. Але він стояв і мовчав, дозволяючи своєму другу самостверджуватися за її рахунок. Броня Ліни лягла на плечі миттєво, холодна і міцна. Її обличчя скривилося в ідеальній масці саркастичної байдужості.

— Знаєш, Владе, — її голос дзвенів, як розбите скло, чіткий і гучний на весь магазин. — Швабри хоча б мають якусь практичну користь у цьому світі. На відміну від вашої компанії. Обережніше з енергетиками, не надірви свій видатний інтелект.

Влад спантеличено кліпнув очима, Макс перестав сміятися. Ліна не стала чекати їхньої реакції. Вона кинула гроші на касу, не чекаючи решти, розвернулася і вийшла на вулицю. Проходячи повз Іллю, вона навіть не глянула в його бік. Їй не потрібно було дивитися, щоб відчути, як від нього віє холодом чужої людини. Бюро загублених речей виявилося просто ілюзією. А в реальному світі Ілля Воронов залишався тим, ким був завжди – мовчазною тінню чужої жорстокості.

Годинник на екрані ноутбука показував 23:45. Ліна сиділа на ліжку, обійнявши коліна, і бездумно дивилася у відкритий документ з есе з літератури. З того самого моменту в супермаркеті вона відчувала всередині тупу, тягучу порожнечу. Вона навіть дістала малюнок динозавра із зошита і поклала його на стіл лицьовим боком донизу, щоб не бачити цих дурних крил. Екран її телефону, що лежав на тумбочці, раптом коротко спалахнув і завібрував. Ліна ліниво потягнулася до апарата. Сповіщення у Telegram. Невідомий номер. Вона розблокувала екран. Там було лише два рядки. Перший — посилання на YouTube. Другий – короткий текст:

«Вибач за сьогодні. Я ненавиджу себе за те, який я боягуз. Але ця пісня... вона звучить так, як я хотів би з тобою говорити, якби в мене вистачило слів.»

Ліна завмерла. Серце пропустило удар, а потім забилося з подвійною швидкістю. Вона втупилася в екран, перечитуючи ці три речення знову і знову. Він знайшов її номер. Він написав їй вночі. Діставши з шухляди свої старі дротові навушники, Ліна вставила обидва у вуха: цього разу їй не потрібно було ні з ким ділитися, і натиснула на посилання. Це була не інструменталка і не фанк. Це був тихий, інді-фолк трек. Жіночий і чоловічий голоси співали про тестування меж, про страх зруйнувати щось крихке, про те, як важко зробити крок із темряви на світло. Пісня була щирою, вразливою і до болю точною. Вона ніби оголювала все те, що Ілля ховав за своїм мовчанням. Ліна слухала, дивлячись у стелю своєї кімнати. Образа, яка душила її весь вечір, почала повільно відступати. На її місце прийшло розуміння: можливо, його мовчання в супермаркеті було не ознакою байдужості. Можливо, це була його власна, набагато важча битва. Битва, яку він поки що програвав, але принаймні усвідомлював це. Коли пісня закінчилася, Ліна відкрила профіль невідомого номера. Замість аватарки там був просто чорний квадрат. Вона перейменувала контакт на «Крилатий динозавр». Її пальці зависли над клавіатурою. Вона могла б проігнорувати. Або написати щось зле і відштовхнути його назавжди. Але вона згадала тепло його плеча вчора в Бюро. Вона швидко набрала відповідь і натиснула «Відправити», перш ніж встигла передумати: