Глава 3

Останні акорди старого фанку розчинилися у вогкому повітрі підсобки, залишивши по собі густу, але напрочуд легку тишу. За вікном продовжував накрапати дрібний листопадовий дощ, вимальовуючи на склі криві, блискучі доріжки. Ліна опустила очі на екран телефону і натиснула на паузу. Її щоки злегка палали: чи то від задухи в кімнаті, чи то від раптового усвідомлення того, що вона щойно зробила. Вона не просто врятувала Іллю від його компанії. Вона показала йому, що бачить і розуміє його слабкість. Для підлітків це була територія, де крокувати треба було дуже обережно.

— Якщо ти колись комусь розкажеш, що я слухаю «Вусатий фанк» вісімдесятих, я розповім усім, що ти шукав тут динозавра без голови, — порушила тишу Ліна, намагаючись сховатися за звичною іронією.

Ілля, який досі сидів, притулившись спиною до стелажа, повільно підняв на неї погляд. У його очах більше не було тієї загнаної тривоги.

— Це був непоганий трек, — його голос звучав трохи хрипло. — Я думав, ти з тих, хто слухає виключно якийсь агресивний інді-рок, щоб підтримувати імідж людини, яка підриває кабінети хімії.

Ліна пирхнула, підтягуючи рукави кардигана.

— Імідж це все. Але іноді потрібна музика, яка звучить так, ніби ти їдеш у старому «Жигулі» на море, і в тебе немає жодних проблем, окрім того, що морозиво тане. А ти що слухаєш, Воронов? Коли не ховаєшся від... — вона запнулася, вирішивши не вимовляти імена його друзів, — від світу.

Ілля покрутив у руках відірваний замочок від щоденника.

— Різне. Залежить від того, наскільки гучно мені потрібно вимкнути реальність. Іноді це пост-панк. Іноді просто інструменталка, де багато віолончелі. Віолончель звучить так, ніби хтось розмовляє з тобою, але без слів.

Він сказав це так буденно і просто, що Ліна на мить задивилася на нього. У школі Ілля здавався просто мовчазним додатком до гучної компанії Влада. Але тут, сидячи на підлозі серед розсипаного мотлоху, він розкривався як складна, багатошарова книга, яку хтось випадково залишив на запиленій полиці. Щоб не видати свого здивування, Ліна знову потягнулася до коробки «РІЗНЕ».

— Подивимося, яку музику гублять інші, — пробурмотіла вона, розгрібаючи папери.

Її пальці наштовхнулися на щось тверде і пластикове. Вона потягнула предмет на світло. Це була стара аудіокасета. Без пластикового футляра, з потертими краями. На паперовій наклейці не було жодного напису, лише пара розмитих чорнильних плям.

— Ого. Артефакт з епохи палеоліту, — Ліна покрутила касету в руках. Плівка всередині була трохи розмотана. — Як думаєш, що тут? Моя ставка це аудіокурс «Англійська за тридцять днів». Або запис хору ветеранів.

Ілля подався вперед, ігноруючи її скептицизм. Він обережно, наче це була кришталева ваза, забрав касету з її рук. Його пальці були холодними, але рухи — напрочуд точними. Звичним рухом, який видавав у ньому людину, що любить дрібну моторику, він вставив кінчик мізинця в отвір котушки і плавно прокрутив її, натягуючи плівку.

— Ні, це не курс англійської, — впевнено сказав він, розглядаючи потертості на пластику. — Бачиш ці подряпини? Її постійно носили з собою. Може, слухали в старому плеєрі, діставали, перевертали. Це мікстейп.

— Мікстейп? — Ліна скептично вигнула брову. — Воронов, ти передивився американських фільмів. Хто у здоровому глузді сидітиме і записуватиме пісні на касету?

— Той, хто хоче щось сказати, але не знає як, — тихо відповів Ілля. Він підняв очі на Ліну. Їхні погляди зустрілися, і в його темних зіницях відбилося тьмяне світло підсобки. — Мікстейп це ж не просто збірка треків. Це повідомлення. Ти витрачаєш час, підбираєш порядок пісень, щоб одна переходила в іншу. Ти думаєш про людину, якій це віддаси. Це... ніби віддати комусь частину свого серцебиття.

У кімнаті стало настільки тихо, що Ліна чула, як за стіною крапає вода з несправного крана. Слова Іллі прозвучали надто відверто, надто глибоко для звичайної шкільної розмови. Ліна звикла захищатися гумором від усього, що змушувало її відчувати вразливість, але зараз жоден жарт не йшов на думку.

— Це гарно звучить, — нарешті тихо сказала вона. — Але ми ніколи не дізнаємося, що там. Нам навіть ні на чому її послухати. Цей голос минулого так і залишиться німим у коробці "Екзистенційна криза".

Ілля дивився на касету ще кілька секунд, а потім повільно поклав її на стіл. Його обличчя набуло якогось рішучого виразу. Він потягнувся рукою до кишені худі — тієї самої, де завжди ховав телефон і клубок дротів. Він дістав телефон. Потім його пальці торкнулися білого дроту, що йшов до лівого вуха. Але замість того, щоб витягнути його, Ілля потягнув за інший кінець, який завжди ховався під коміром. Правий навушник. Той, який він ніколи нікому не віддавав. Який слугував йому глухою стіною між ним і галасливим світом школи. Він розплутав короткий дріт і, ні слова не кажучи, простягнув правий навушник Ліні.  Вона завмерла. Ліна дивилася на цей маленький шматочок білого пластику на його відкритій долоні так, ніби це була якась екзотична комаха. Вона чудово розуміла, що це означає. Для Іллі це був еквівалент того, щоб впустити когось у свою кімнату і дозволити прочитати особистий щоденник.

— Доведи, що твій плейлист кращий за мікстейп, — кинула вона виклик, намагаючись зберегти звичний тон, але її голос трохи здригнувся.

Вона обережно взяла навушник. Він був теплим від його рук. Ліна вставила його у вухо. Дріт був коротким, тому їй довелося посунутися ближче. Набагато ближче. Тепер вони сиділи пліч-о-пліч. Ліна відчувала тепло, що йшло від його плеча, і вловлювала тонкий запах м'яти та сирої вовни. Ілля кілька секунд дивився на екран телефону, вибираючи трек. А потім натиснув «Play». Звук наповнив праве півкуля Ліни. Це не був агресивний рок чи модний хіп-хоп. Це була повільна, обволікаюча гітарна мелодія, до якої згодом приєднався низький, трохи меланхолійний чоловічий голос. Музика не кричала, вона розповідала. Вона ідеально пасувала до сірого дощу за вікном, до пилюки в повітрі, до їхнього мовчання. Вони сиділи нерухомо. Ліна дивилася на пожовклу газету перед собою, але не бачила її. Вона слухала дихання Іллі поруч із собою. Воно було рівним, спокійним. Здавалося, у цей момент Бюро загублених речей відірвалося від школи і попливло десь у відкритому космосі, і в усьому всесвіті існували лише вони двоє, з'єднані тонким білим дротом. Коли пісня перейшла у фінальний гітарний програш, Ліна зловила себе на тому, що не хоче, аби вона закінчувалася. Вона не хотіла розривати цю крихку близькість.