Глава 2

Дощ у листопаді це завжди погана ідея. Він перетворює шкільні коридори на ковзанку з бруду, а повітря в Бюро загублених речей робить густим і вогким, ніби в старій картонній коробці, яку забули на балконі. Ліна сиділа на підлозі, схрестивши ноги. Вона перетягнула найважчий ящик із написом «РІЗНЕ (дрібне)» зі стелажа і тепер методично викладала його вміст на розстелену газету. Годинник над дверима показував 15:15. Вона вже тричі ловила себе на тому, що прислухається до кроків у коридорі, і щоразу подумки сварила себе за це. Вона нікого не чекала. Звісно, ні. Просто тиша дратувала. Щоб відволіктися, Ліна взяла до рук яскраво-зелений шнурок. Один.

— Серйозно? — звернулася вона до фікуса Франкенштейна, який сьогодні виглядав особливо депресивно. — Хто губить один шнурок? Це ж треба було йти, відчути, що кросівок спадає, витягнути шнурок, викинути його і піти далі? Чи його вкрали птахи для гнізда?

Поруч зі шнурком ліг маленький щоденник із відірваним замочком, половинка полароїдного знімка, на якому залишився тільки чийсь лікоть і шматок піци, та пластиковий динозавр без голови. Кожна з цих речей була маленькою трагедією абсурду. Ліна якраз розглядала динозавра, коли дверна ручка тихо клацнула. На порозі стояв Ілля. З його темного волосся капала вода, худі потемніло від дощу на плечах. Він виглядав ще більш втомленим, ніж учора. Під очима залягли тіні, а дротовий навушник звично ховався десь під шаром мокрого одягу.

— Привіт, — тихо сказав він, застигши на порозі, ніби не був упевнений, чи можна заходити.

— О, мандрівник у часі, — Ліна не підвелася, лише відкинула пасмо волосся з обличчя. Вона намагалася, щоб її голос звучав байдуже, але куточки губ зрадницьки поповзли вгору. — На вулиці потоп, а ти без парасольки. Знову загубив?

Ілля провів рукою по вологому волоссю, струшуючи краплі, і зробив крок усередину. Зачинив двері. Шум дощу одразу став приглушеним, затишним тлом.

— Парасольки це для слабаків, — без тіні усмішки відповів він, але в його очах майнув ледь помітний блиск. — Я шукаю...

Він зам'явся, переводячи погляд з Ліни на розкиданий навколо неї мотлох.

— Тільки не кажи, що пейджер, — попередила Ліна, покрутивши в руках безголового динозавра. — Або дискету.

— Блокнот.

— Який?

— Без обкладинки. Звичайний такий. З відірваною картонкою спереду.

Ліна поклала динозавра на газету і уважно подивилася на хлопця. Він уникав її погляду, розглядаючи полицю з чиїмись забутими кросівками.

— Воронов, — протягнула вона, підперши підборіддя рукою. — Давай на чистоту. Ти професійний розгублювач речей? Чи в тебе просто таке специфічне хобі — приходити сюди і тестувати мою нервову систему безглуздими запитами? Блокнот без обкладинки — це просто купа паперу.

Ілля зітхнув. Його рука звично пірнула в кишеню худі, і простір наповнився тихим металевим брязкотом монет. Він не відповів на її запитання. Натомість його погляд зупинився на хаосі навколо неї.

— Тобі потрібна допомога з цим? — він кивнув на ящик.

— Зі сміттям? — Ліна підняла брову.

— З артефактами, — серйозно виправив він.

Не чекаючи дозволу, Ілля опустився на підлозі навпроти неї. Від нього пахло дощем, мокрим асфальтом і трохи – м'ятною жуйкою. Фізична дистанція між ними різко скоротилася до якихось півметра. Ліна раптом усвідомила, наскільки тісною була ця кімнатка. Вона взяла порожню картонну коробку з-під взуття і дістала з кишені кардигана чорний маркер. Серед купи паперів на дні ящика вона знайшла нероздруковану рожеву валентинку, краї якої вже пожовкли від часу.

— Знаєш, складати все просто в «Різне» це неповага до речей, — сказала Ліна, відкорковуючи маркер зубами. Вона вивела на кришці великі друковані літери: ДЛЯ РОЗБИТИХ СЕРДЕЦЬ. І з показовим драматизмом кинула туди валентинку. — Нехай лежить із собі подібними.

Ілля кілька секунд дивився на коробку. Потім його губи розтягнулися в справжній, теплій усмішці. Вона змінила його обличчя до невпізнання, стерши ту тінь відстороненості, яку він завжди носив із собою.

Він мовчки потягнувся за іншою порожньою коробкою. Взяв із рук Ліни маркер, їхні пальці на мить випадково торкнулися, теплі та холодні, і швидко щось написав. Він розвернув коробку до неї. Напис проголошував: ЗАГУБЛЕНІ АМБІЦІЇ. З абсолютно серйозним обличчям Ілля підняв із газети поламаний навпіл циркуль і поклав його на дно. Ліна тихо розсміялася. Це був хороший сміх, щирий, без краплі сарказму.

— Прийнято, — сказала вона. — А куди ми відправимо зеленого динозавра без голови?

— Очевидно, в «Жертви еволюції», — не вагаючись відповів Ілля.

Наступні двадцять хвилин вони провели в напівтиші, сортуючи хаос. З'явилася коробка «Екзистенційна криза» (для самотніх ключів, які невідомо що відчиняють) та «Невдалий шопінг» (для жахливих гумових браслетів). Тиша між ними перестала бути напруженою. Вона стала комфортною, спільною. Ілля  витягував з дна ящика чийсь старий проїзний, коли з коридору долинув різкий звук.

— Воронов! — голос Влада, гучний і звично нахабний, луною відбився від стін порожньої школи. — Ти де зник, придурок? Ми біля входу чекаємо! Макс, ти його в роздягальні не бачив?

Ліна миттєво підняла очі. Ілля завмер. Уся та легкість, яка щойно з'явилася між ними, зникла в одну секунду. Його плечі напружилися так сильно, ніби він готувався до удару. Рука, що тримала проїзний, застигла в повітрі, а інша блискавично пірнула в кишеню. Звук монет став швидким, нервовим. Він навіть перестав дихати, дивлячись на зачинені двері Бюро, наче вони могли вибухнути. Голоси наближалися.