Глава 1

Сьомий урок закінчився двадцять хвилин тому, але для Поліни Савченко шкільний день тільки починався. Точніше, починалася його найгірша, найнудніша частина — її персональне чистилище площею шість квадратних метрів. Бюро загублених речей пахло старою крейдою, вологим взуттям і відчаєм. Це була тісна підсобка на першому поверсі, куди шкільний завгосп роками зносив усе, що залишали після себе неуважні учні. Пилюка тут танцювала у променях пообіднього сонця, як конфетті на дуже сумній вечірці.

Ліна сиділа за хитким столом, підперши щоку рукою. На ній був улюблений об’ємний кардиган гірчичного кольору, рукави якого вона натягнула аж до кінчиків пальців. Пальці, до речі, досі мали легкий синюватий відтінок після вчорашнього уроку хімії. Вона зітхнула, згадавши обличчя хімічки, коли колба з реактивом з глухим «пуф-ф-ф» перетворила кабінет на філію лондонського туману. Ліна не шкодувала. Вона б зробила це знову, аби тільки зупинити ту несправедливу тираду на адресу тихого хлопця з першої парти. Але ціною її ідейного бунту став місяць щоденних чергувань у цій комірчині. Місяць. У перекладі з підліткової – ціла вічність. На столі перед нею лежав зошит з історії, поля якого вже були густо вкриті химерними візерунками. Чорнильна ручка методично штрихувала кут сторінки.

— Ну що, Франкенштейне, — пробурмотіла Ліна, кинувши погляд на напівмертвий фікус у кутку, який складався з трьох сумних листків і однієї сухої гілки. — Як думаєш, сьогодні хтось прийде за цією колекцією лівих кросівок?

Фікус тактовно промовчав. Тишу порушував лише глухий гомін з коридору – школа порожніла. Ліна дістала з рюкзака термос із холодним персиковим чаєм. Вона якраз відкручувала кришку, коли двері підсобки невпевнено рипнули. Ліна завмерла. Зазвичай сюди заходили хіба що прибиральниці, щоб узяти швабру, або першачки, які зі сльозами шукали змінне взуття. Але на порозі стояв хлопець. Високий, у темному, майже чорному худі, капюшон якого був злегка натягнутий на голову. Ліна одразу впізнала його. Ілля Воронов. Одинадцятий «Б». Хлопець-тінь, який завжди тримався поруч із найгаласливішою і найтоксичнішою компанією школи, але при цьому виглядав так, ніби його прикріпили до них суперклеєм проти його волі. З його правого вуха звисав тонкий білий дріт навушника, який ховався десь у надрах кишені. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Ілля, здавалося, сам не очікував побачити тут живу людину, тим більше: дівчину, яка вчора ледь не підірвала кабінет хімії. Він переступив з ноги на ногу, трохи сутулячись, ніби намагався зайняти менше місця в і без того тісній кімнатці.

— Привіт, — нарешті порушила тишу Ліна. Її голос прозвучав трохи хрипло від довгого мовчання. Вона відкашлялася і додала з фірмовим сарказмом — Ласкаво просимо до філії втрачених надій. Шукаєш сенс життя чи просто спортивну форму?

Ілля кліпнув очима. Кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Він засунув вільну руку в кишеню, і Ліна почула тихий металевий звук , ніби він перебирав пальцями монети.

— Привіт. Ні, не форму, — його голос був тихим, але напрочуд спокійним. Він зробив крок усередину, зачинивши за собою двері. Разом із клацанням замка звуки порожнього коридору відрізало, і кімнатка стала здаватися ще меншою. — Я шукаю плеєр.

Ліна підняла брову.

— Плеєр? Типу... MP3-плеєр? З кнопками?

— Так. Сріблястий такий. Трохи подряпаний на задній панелі.

Ліна відклала ручку і демонстративно обвела поглядом хаос навколо себе: три картонні коробки, набиті незрозумілим мотлохом, вішалку із забутими куртками та полицю, завалену пеналами.

— Воронов, ти в курсі, що на дворі двадцять перший вік? Усі слухають музику з телефонів. Твій плеєр, мабуть, випадково випав у портал до дві тисячі сьомого року.

— Він мені потрібен, — просто відповів Ілля, ігноруючи її шпильку. Він не дивився їй в очі, його погляд ковзав по коробках. — Я залишив його десь біля спортзалу. Подумав, може, принесли сюди.

Ліна важко зітхнула, встала з-за столу і підійшла до найближчої коробки з написом «РІЗНЕ (дрібне)». Вона почала перебирати її вміст: чийсь зламаний циркуль, три самотні навушники різних брендів, зв'язка ключів з брелоком у вигляді Губки Боба, засохлий маркер.

— Поки не бачу, — сказала вона, копирсаючись у мотлосі. — А що в ньому такого цінного? Там якісь секретні креслення чи просто музика, за яку тобі соромно перед пацанами?

Вона глянула на нього скоса. Ілля стояв біля вікна. З вулиці долинув гучний регіт це була його компанія. Влад, лідер їхньої «банди», щось голосно кричав. Ліна помітила, як Ілля ледь помітно відступив від вікна в тінь стелажа, а його щелепа напружилася. Звук монет у його кишені став трохи швидшим.

— Там... музика, — коротко відповів він. — Нічого соромного. Просто моя.

Він обережно підійшов ближче до столу і подивився на зошит Ліни, де химерні квіти перепліталися з черепами на полях конспекту з історії.

— Класно малюєш, — раптом сказав він. Це прозвучало настільки щиро і несподівано, що Ліна на мить розгубилася. Її броня сарказму дала маленьку тріщину.

— Це... просто щоб не заснути на уроках, — вона швидко закрила зошит. — Слухай, твого раритету тут немає. Я перерила всю дрібноту. Може, хтось із прибиральниць ще не доніс.

Ілля кивнув. Він не виглядав надто засмученим через втрату. Радше... він виглядав так, ніби йому взагалі не хотілося звідси йти. У цій запиленій кімнаті було тихо. І тут не було Влада.