Ранок у їхньому домі починався незвично тихо.
Леон прокинувся раніше за дружину й обережно повернувся на бік. Міра спала, поклавши долоню на округлий животик. Її волосся розсипалося по подушці, а на обличчі застиг вираз цілковитого спокою.
Він усміхнувся.
П'ять років.
Минуло п'ять років відтоді, як вони разом шукали історію Елізи. П'ять років від першого поцілунку, від тих вечорів, коли їм хотілося говорити до світанку, від рішення більше не розлучатися.
Вони вже кілька років були одружені.
А тепер чекали на двох малюків.
Леон нахилився й поцілував Міру в чоло.
— Доброго ранку, мої дівчатка… або хлопчики, — прошепотів він. — Я досі не знаю, як до вас звертатися.
Міра ледь розплющила очі.
— Можеш почати з доброго ранку.
— Доброго ранку, кохана.
— Так краще.
Вона усміхнулася й потягнулася до нього.
— Котра година?
— Ще рано. Спи.
— А ти?
— Я вже виспався.
Міра подивилася на нього з легкою недовірою.
— Ти прокинувся раніше, щоб перевірити, чи я дихаю?
Леон на мить замовк.
— Не виключено.
— Леоне…
— Що? Я маю право хвилюватися.
— Ти хвилюєшся навіть тоді, коли я просто йду на кухню.
— Там слизька підлога.
— Там килим.
— Він може посунутися.
Міра засміялася, а Леон нарешті теж розслабився.
— Я тебе люблю, — сказала вона.
— Я тебе теж. Навіть коли ти недооцінюєш небезпеку килимів.
До сніданку завітали батьки Леона.
Вони вже давно мали власний ключ від будинку й користувалися ним частіше, ніж сам господар. Особливо тепер, коли дізналися про двійню.
Мати Леона принесла кошик із фруктами, домашню випічку й невеличкий пакунок.
— Міро, люба, як ти почуваєшся? Спала добре? Нічого не болить? Не втомилася?
— Доброго ранку і вам, — усміхнулася Міра.
— Ой, звичайно! Доброго ранку. Я просто хвилююся.
Батько Леона тим часом уже перевіряв, чи зручно стоїть крісло біля вікна.
— Я казав тобі, що його потрібно переставити ближче до столика.
— Воно й так близько, — зауважив Леон.
— Для тебе — можливо. А Мірі має бути зручно.
— Тату, я теж тут живу.
— От і чудово. Можеш допомогти.
Міра прикрила усмішку долонею.
Їй було неймовірно тепло від цієї уваги. Батьки Леона ніколи не ставилися до неї як до чужої людини. Від самого початку вони прийняли її, а після весілля вона стала для них справжньою донькою.
Тепер же вони, здавалося, готові були перенести в будинок усі подушки, ковдри й меблі, аби тільки їй було комфортно.
— Я принесла тобі дещо, — мати Леона поставила пакунок перед нею.
Усередині лежав м'який плед ніжного кремового кольору.
— Для вечорів, коли захочеш відпочити. І я подумала, що він підійде до дитячої кімнати.
Міра провела пальцями по тканині.
— Він чудовий. Дякую.
— Це ще не все, — жінка усміхнулася. — Я вже почала в'язати маленькі шкарпетки.
— Мамо, — зітхнув Леон. — У нас ще немає двох тисяч ніг, щоб стільки шкарпеток було потрібно.
— Краще мати зайві, ніж потім шукати.
— Я на твоєму боці, — тихо сказала Міра.
Леон подивився на дружину.
— Зрадниця.
Вона лише засміялася.
Бабуся з'явилася ближче до обіду.
Вона вже не поспішала, як колись, але й досі мала звичку приносити із собою щось смачненьке. Цього разу це був пиріг, який Міра особливо любила.
— Моя дівчинко! — вигукнула вона, щойно побачила її.
Міра підвелася, але бабуся одразу махнула рукою.
— Сиди, сиди. Я сама підійду.
Вона обійняла Міру й поцілувала в щоку, а потім поклала долоню на її живіт.
— Ну, як там мої правнуки?
— Сьогодні поводяться спокійно.
— Це вони просто чекають, коли ти розслабишся, — поважно відповіла бабуся. — А потім почнуть показувати характер.
— Мені здається, вони вже це роблять, — засміялася Міра.
Бабуся сіла поруч і уважно подивилася на неї.
— Ти гарно виглядаєш, люба.
— Ви завжди так кажете.
— Бо це правда. А ще ти зробила мого онука щасливим.
Леон, який саме ніс із кухні чай, почув останні слова.
— Бабусю, я й до цього був щасливим.
— Звичайно, звичайно. Просто тепер ти маєш вигляд людини, яка нарешті зрозуміла, що таке справжнє щастя.
— Тобто раніше я був безнадійним?
— Я цього не казала.
Міра засміялася, а Леон поставив чашки на стіл.
Бабуся взяла її за руку.
— Знаєш, я часто згадую той день, коли ви повернулися з кладовища. Тоді ми нарешті змогли говорити про Елізу без болю й сорому. А тепер дивлюся на вас і думаю, як добре, що ви знайшли одне одного.
Міра накрила її долоню своєю.
— Я теж часто згадую той день.
— І знаєш що? — бабуся трохи нахилилася ближче. — Я вже придумала, що подарую малюкам.
— Бабусю, вони ще навіть не народилися.
— А хіба це причина чекати?
Леон похитав головою.
— Тепер я розумію, від кого в нас буде стільки подарунків.
— Не скаржся, — відказала бабуся. — Ти теж колись був маленьким.
— І, наскільки я пам'ятаю, не вимагав стільки уваги.
— Тебе просто погано пам'ять підводить.
Після обіду Міра втомилася й прилягла відпочити.
Леон залишився з нею. Батьки поїхали, пообіцявши повернутися наступного дня, а бабуся затрималася ще на кілька хвилин, щоб переконатися, що Міра має все необхідне.
Коли двері нарешті зачинилися, у будинку стало тихо.
Леон сів поруч із дружиною й поклав долоню їй на живіт.
— Знаєш, — тихо промовив він, — я сьогодні зрозумів, що в нас є одна проблема.
— Яка?
— Усі вже люблять наших дітей. І ніхто не збирається давати нам можливості виховувати їх самостійно.
Міра засміялася.
— Ти просто боїшся, що бабуся навчить їх хитрувати.
— Вона вже планує подарунки. Думаю, наступним буде цілий будинок іграшок.
— А твоя мама?
— Вона в'яже шкарпетки.
— Твій тато переставляє меблі.