Наступного ранку Леон приїхав трохи раніше, ніж домовлялися.
У руках він тримав дві чашки кави та невеликий паперовий пакет.
Міра відчинила двері й здивовано подивилася на нього.
— Ти знову?
— Доброго ранку і тобі.
— Ми ж домовлялися зустрітися пізніше.
— Я знаю. Але дорогою побачив пекарню й згадав, що ти любиш їхні круасани.
Він простягнув їй пакет.
Міра усміхнулася.
— Ти небезпечна людина, Леоне.
— Чому?
— Бо починаю звикати до того, що ти з'являєшся з кавою та смаколиками.
— Можу припинити.
— Навіть не думай.
Він засміявся.
За сніданком вони повернулися до останніх документів.
Скринька Деніела, яку вони знайшли серед родинних речей, досі залишалася неперевіреною повністю. Учора вони зосередилися на листуванні, але тепер Леон хотів уважно переглянути кожен предмет.
Усередині лежали старі фотографії, кілька конвертів, невеликий записник і тканинний мішечок.
Міра обережно розв'язала стрічку.
Усередині виявився медальйон.
— Думаю, він належав Елізі.
Леон узяв прикрасу й роздивився її.
— Тут щось є.
На внутрішньому боці було вигравіювано дві літери — E та D.
— Їхні ініціали, — прошепотіла Міра.
Вона поклала медальйон поруч із фотографією, на якій Еліза стояла біля чоловіка.
— Вони справді дуже кохали одне одного.
— Так. І, схоже, Деніел беріг кожну річ, яка нагадувала йому про неї.
Леон дістав записник.
На останніх сторінках були короткі нотатки, написані вже значно пізніше за основне листування.
Одна з них привернула його увагу.
«Документ про поховання зберігається разом із свідоцтвом. Не дозволити загубитися».
— Міро, здається, ми знайшли те, що шукали.
Він перегорнув сторінку.
Між двома аркушами був вкладений тонкий документ.
Міра затамувала подих.
На ньому зазначалися ім'я Елізи, дата смерті та назва кладовища.
Вони нарешті мали точне місце.
— Леоне…
— Так, — тихо відповів він. — Тепер ми можемо її знайти.
Міра посміхнулася, але в її очах з'явилися сльози.
Леон відклав документ і обережно обійняв її за плечі.
— Гей. Ми ж цього й хотіли.
— Знаю. Просто дивно усвідомлювати, що стільки років вона залишалася забутою, хоча всі відповіді були так близько.
— Більше не залишатиметься.
Міра притулилася до нього.
І цього разу він не поспішав відпускати її.
Увечері вони закінчили сортувати документи.
Міра сиділа на дивані, розглядаючи фотографію Елізи, а Леон приніс їй чай.
— Ти сьогодні майже не відпочивала, — зауважив він.
— А ти майже не відходив від мене.
— Хтось же має стежити, щоб ти не забула про себе.
— Леоне, я вже здорова.
— Я помітив.
Він сів поруч.
Міра поклала фотографію на столик.
— Знаєш, я сьогодні багато думала.
— Про Елізу?
— І про неї теж. Але ще про нас.
Леон повернувся до неї.
— Про нас?
Міра трохи зніяковіла.
— Мені здається, останнім часом усе змінилося. Я вже не сприймаю наші зустрічі просто як роботу над розслідуванням. Я чекаю на них. Чекаю на твої повідомлення. І навіть починаю сумувати, коли ти йдеш.
Леон довго дивився на неї.
Потім поставив свою чашку на столик.
— Міро, я давно хотів тобі дещо сказати.
— Що саме?
— Що мені подобається бути поруч із тобою. Не тому, що ми разом шукаємо відповіді. Не тому, що ти допомагаєш мені. Просто тому, що це ти.
Вона опустила погляд.
— Я трохи боялася, що все це лише мені здається.
— Ні. Не здається.
Леон обережно взяв її за руку.
— Можна тебе поцілувати?
Міра підняла очі.
На її обличчі з'явилася несмілива усмішка.
— А ти ще питаєш?
Він нахилився до неї.
Їхній перший поцілунок був тихим і ніжним. Без поспіху, без зайвих обіцянок. Просто двоє людей, які нарешті дозволили собі не приховувати того, що давно відчували.
Коли вони відсторонилися, Міра ще кілька секунд залишалася поруч.
— Знаєш, — прошепотіла вона, — тепер усе точно буде інакше.
Леон торкнувся чолом її чола.
— Я й не хочу, щоб було як раніше.
Вона усміхнулася й знову поклала голову йому на плече.
На столику лежав документ із назвою кладовища. Попереду ще чекала остання частина їхнього розслідування.
Але тепер Міра знала: коли вони повернуться звідти, поруч із нею буде не просто людина, з якою вона шукала правду.
Буде той, із ким вона захоче створити власну історію.
І Леон, здається, відчував те саме.