Дорогою додому Міра майже не відпускала папку з рук.
Леон помітив це, коли вони зупинилися біля невеликої кав'ярні.
— Ти голодна?
— Не дуже.
— Це не відповідь.
Міра повернула до нього голову.
— Ти знову починаєш?
— Я просто хочу переконатися, що моя напарниця не забуває про власні потреби.
— Твоя напарниця?
— А як іще тебе називати?
Вона всміхнулася.
— Поки що нехай буде так.
Леон усміхнувся у відповідь.
— Тоді пані напарнице, пропоную зробити перерву.
Він вийшов із машини й за кілька хвилин повернувся з двома напоями та невеликим пакунком із випічкою.
— Ти ж казала, що не голодна, — зауважила Міра.
— А я купив не для тебе.
— Звичайно.
Він подав їй пакунок.
— Добре, зізнаюся. Для тебе.
Міра засміялася.
Іноді їй здавалося, що Леон умів знаходити спосіб подбати про неї навіть тоді, коли вона зовсім цього не просила.
Удома вони повернулися до роботи.
Леон дістав коробку з листами Деніела. Їх було чимало, і кожен мав свою дату.
Міра сіла поруч, розклавши перед собою знайдені аркуші.
— Давай почнемо з того періоду, коли Еліза залишила родину.
— Я вже підготував дати.
Вони працювали майже годину. Зіставляли згадки про зустрічі, адреси та імена.
Раптом Леон витягнув конверт, який відрізнявся від інших.
На ньому не було адреси відправника. Лише ім'я Деніела.
— Цей лист не схожий на решту, — зауважила Міра.
— Подивімося.
Усередині лежав короткий лист.
«Я отримав твоє повідомлення. Не хвилюйся про те, що сталося. Ти не повинна просити вибачення за бажання бути щасливою.
Я пам'ятаю нашу домовленість. Коли все владнається, ми зможемо почати спочатку.
Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно».
Міра прочитала його ще раз.
— Він не відмовився від неї.
— Ні.
Леон дістав наступний лист.
Цього разу почерк був уже знайомим.
«Деніеле, я отримала твої слова. Вони допомагають мені триматися. Я не знаю, коли ми зможемо побачитися, але вірю, що цей день настане».
Міра відклала аркуш.
— Вони продовжували спілкуватися.
— І, схоже, планували зустріч.
Леон перегорнув кілька документів і знайшов ще одну згадку про передачу особистих речей.
Там була дата.
Він звірив її з іншими записами.
— Міро, подивись.
Вона нахилилася ближче.
Їхні плечі торкнулися, але цього разу ніхто не поспішив відсторонитися.
— Що там?
— За цим записом Деніел отримав особисті речі Елізи після її смерті.
Міра повільно підняла очі.
— Отже, він пережив її.
Леон кивнув.
— Але є ще один документ. Його передали разом із речами. Можливо, саме там буде інформація про поховання.
Він дістав наступну папку.
Коли Міра потягнулася за документом, Леон одночасно простягнув руку. Їхні пальці зустрілися.
Вона на мить завмерла.
— Вибач, — тихо сказав він.
— Нічого.
Але жоден із них не поспішав забирати руку.
Леон подивився на неї.
— Ти знаєш, я радий, що ти вже одужала.
— Через те, що тепер я можу допомагати тобі з пошуками?
— Не тільки.
Міра відчула, як її щоки трохи потеплішали.
Він усміхнувся й нарешті відпустив її руку.
— А тепер давай повернемося до нашої справи. Хоча я не проти ще трохи посидіти так.
— Леоне…
— Що? Я нічого поганого не сказав.
Міра похитала головою, приховуючи усмішку.
Та цього вечора робота вже не здавалася їй такою самотньою.
Леон розгорнув останній документ.
На ньому було зазначено, що після смерті Елізи її особисті речі передали Деніелу. Серед них згадувалися листування, фотографії та невеликий документ, виданий установою, яка займалася реєстрацією поховань.
Міра прочитала рядок уголос.
— Виходить, документ про поховання був у Деніела.
— А потім його передали разом з іншими речами.
— Тоді він може бути в тій самій скриньці, яку ми ще не перевірили повністю.
Леон подивився на неї.
— Схоже, ми знайшли наступний крок.
Міра обережно зібрала листи.
— Ми вже зовсім близько, правда?
Він накрив її долоню своєю.
— Так. І цього разу ми не зупинимося, поки не повернемо Елізі її ім'я.
Міра подивилася на їхні руки, а потім на нього.
— Дякую, що проходиш цей шлях зі мною.
— Я б хотів проходити з тобою не лише цей шлях.
Він сказав це спокійно, без жартів.
І вперше за вечір Міра не знайшла швидкої відповіді.
Вона лише трохи міцніше стиснула його руку.
А Леонові цього поки вистачило.