Міра зрозуміла, що цей день буде невдалим, ще зранку.
Спочатку вона прокинулася з важкою головою. Потім почався кашель, а коли спробувала підвестися з ліжка, кімната неприємно хитнулася перед очима.
— Чудово, — хрипко пробурмотіла вона, знову вкладаючись на подушку. — Просто чудово.
Термометр підтвердив найгірші підозри. Температура.
Міра загорнулася в ковдру, поклала поруч телефон і вирішила, що сьогодні світ цілком може обійтися без її участі.
Телефон задзвонив ближче до обіду.
На екрані висвітилося ім'я Леона.
— Привіт, — відповіла вона, намагаючись говорити звичним голосом.
— Привіт. Ти щось дивно звучиш.
— Це новий стиль спілкування. Трохи хрипоти додає загадковості.
На тому кінці почувся тихий сміх.
— Міра, ти захворіла?
— Нічого серйозного. Просто застуда.
— Температура є?
Вона на мить замовкла.
— Є.
— Скільки?
— Леоне, ти телефонував не для того, щоб проводити медичне опитування.
— Тепер уже для того.
Міра усміхнулася, хоча навіть це здалося їй трохи втомливим.
— Не знаю. Трохи більше тридцяти восьми.
— Трохи більше, — повторив він із таким тоном, ніби вже здогадався, що вона применшує цифри.
— Я жива, Леоне.
— Це добре. Але що ти сьогодні їла?
— Чай.
— Чай — це не їжа.
— Зате він гарячий.
Леон зітхнув.
— Добре. Скажи мені, що ти любиш їсти, коли хворієш.
— Чому питаєш?
— Просто цікаво.
Міра назвала кілька страв, які зазвичай допомагали їй пережити застуду. Згадала про мед, лимон, ягідне варення й те, що не дуже любить важку їжу, коли погано почувається.
Леон уважно вислухав.
— А адресу свою мені нагадаєш?
— Навіщо?
— Міро.
Вона тихо засміялася.
— Ти зараз звучиш як людина, яка вже щось задумала.
— Можливо. Адресу, будь ласка.
Вона назвала її, а потім додала:
— Тільки не вигадуй нічого. Я справді нормально.
— Звісно, — спокійно відповів він. — Відпочивай. І не намагайся сьогодні врятувати світ.
— Постараюся.
— Я зателефоную пізніше.
Коли розмова завершилася, Леон ще кілька секунд дивився на телефон.
Він збирався лише запитати про наступну зустріч і домовитися, коли вони зможуть продовжити роботу з коробками. Але тепер думки про розслідування відійшли кудись далеко.
Міра хворіла. І йому зовсім не подобалася думка, що вона лежить сама, з температурою, намагаючись переконати себе, що все гаразд.
Він узяв ключі й вирушив до магазину.
У магазині Леон затримався довше, ніж планував.
Спершу придбав ліки, перевіривши інструкції та дозування. Потім поклав у кошик мед, лимони, чай, малинове варення, м'які булочки й кілька фруктів.
Біля полиці зі смаколиками зупинився.
Він не знав, чи захоче Міра щось солодке, але зрештою взяв її улюблене печиво, яке вона колись згадувала під час однієї з їхніх кавових зустрічей.
Потім згадав, що вечеря теж має бути нормальною, а не складатися з чаю та печива.
Тому дорогою до каси замовив у ресторані легку вечерю на двох: суп, запечені овочі, курку й невеликий десерт.
Телефон задзвонив, коли він уже прямував до автомобіля.
— Слухаю, бабусю.
— Леоне, ти де? Я хотіла запитати, чи не завітаєш сьогодні до мене.
Він відчинив багажник і поставив пакети.
— Сьогодні не вийде. Я зайнятий.
— О? І чим же таким важливим?
— Міра захворіла. Їду до неї.
На іншому кінці запала коротка тиша.
А потім бабуся весело промовила:
— То не втрачай свій шанс.
Леон засміявся.
— Бабусю…
— Що? Я ж нічого поганого не сказала.
— Ти сказала достатньо.
— Дивись, щоб дівчина не залишилася без вечері. І не забудь, що хворих треба слухати, навіть коли вони запевняють, що їм нічого не потрібно.
— Я пам'ятаю.
— Добре. Не затримуватиму. І передай Мірі від мене побажання швидкого одужання.
— Передам.
Він поклав телефон, усе ще усміхаючись.
Бабуся, здається, вже давно вирішила, що між ним і Мірою щось є. І, якщо бути чесним, Леон не надто прагнув її переконувати у протилежному.
Міра почула дзвінок у двері не відразу.
Вона саме намагалася зручно вмоститися на дивані, коли пролунав другий дзвінок.
— Іду…
Відчинивши двері, вона завмерла.
На порозі стояв Леон із двома пакетами в руках і паперовим пакетом ресторану.
— Привіт, — сказав він.
— Леоне? Ти…
— Так. Я.
Він уважно подивився на неї. Розкуйовджене волосся, бліде обличчя, загорнуті в теплу кофту плечі й очі, у яких читалася втома.
— Ти точно мала намір переконати мене, що все гаразд?
— Я просто не встигла привести себе до ладу.
— Мені подобається, що ти відчинила двері. Решта не має значення.
Він переступив поріг, поставив пакети й допоміг їй зачинити двері.
— Спершу покажи мені кухню.
— Що?
— Кухню, Міро. Я хочу розкласти продукти.
— А я думала, ти прийшов мене провідати.
— І це теж. Але для початку мені потрібно переконатися, що ти не збираєшся самостійно готувати вечерю.
Вона хотіла заперечити, проте черговий напад кашлю переконав її не витрачати сили.
— Добре. Кухня он там.
Леон швидко розклав покупки. Ліки поставив окремо, продукти прибрав до холодильника, а ресторанну вечерю залишив на столі.
— А тепер, — промовив він, обернувшись до Міри, — ти йдеш до спальні.
— Леоне, я можу допомогти.
— Можеш. Але не будеш.
— Це наказ?
— Дуже ввічливе прохання.
— Не схоже.
Він усміхнувся.
— Тоді вважай, що це моя єдина можливість сьогодні побути корисним. Не позбавляй мене такого задоволення.
Міра похитала головою, але послухалася.
Коли вона повернулася до кімнати, Леон уже встиг підготувати все необхідне.
Він поставив біля ліжка склянку води, поклав ліки на тумбочку й приніс термометр.
— Спершу перевіримо температуру.
— Ти серйозно налаштований.