Леон уже втретє перечитував повідомлення, яке так і не наважувався надіслати.
«Привіт. Я переглянув решту документів і подумав, що нам варто продовжити розбирати коробки».
Він насупився.
Надто офіційно.
Видалив текст і спробував знову.
«Міро, ти сьогодні зайнята?»
Краще.
Але тепер це звучало так, ніби він збирався запросити її кудись, хоча сам ще не вирішив, куди саме.
Леон відклав телефон.
Останні кілька днів він ловив себе на дивній поведінці. Згадував їхню розмову в кафе, усмішку Міри, її звичку трохи схиляти голову, коли вона уважно слухала співрозмовника.
Навіть бабусині жарти, які раніше викликали в нього лише звичне роздратування, тепер здавалися підозріло влучними.
Він провів долонею по обличчю.
Невже все настільки очевидно?
Телефон знову опинився в його руках.
Цього разу він не став нічого редагувати.
«Привіт. Я знайшов удома ще кілька коробок зі старими речами. Думаю, нам варто переглянути їх разом. Якщо матимеш час, можеш приїхати. Обіцяю, цього разу забезпечу тебе не лише документами, а й нормальною кавою».
Відповідь прийшла за кілька хвилин.
«Документи й кава звучать як цілком прийнятна пропозиція. Коли?»
Леон усміхнувся.
«Можеш приїхати завтра після обіду».
«Домовилися».
Він поклав телефон на стіл і відкинувся на спинку крісла.
Чомусь звичайне коротке листування залишило після себе приємне відчуття.
І це починало його трохи лякати.
Наступного дня Леон прибирав у вітальні вже вдруге.
Спочатку він переконав себе, що просто хоче звільнити місце для коробок. Потім помітив, що переставив чашки на кухні, витер пил із журнального столика й навіть замінив квіти у вазі.
Він зупинився посеред кімнати.
— Це вже смішно, — пробурмотів сам до себе.
Дзвінок у двері пролунав раніше, ніж він устиг придумати виправдання власній поведінці.
Міра стояла на ґанку в легкому пальті, тримаючи невелику сумку.
— Привіт.
— Привіт. Заходь.
— Сподіваюся, ти не змусиш мене сьогодні перебирати всі свої дитячі малюнки.
— Не обіцяю. Деякі з них можуть бути надзвичайно важливими доказами.
— Тоді вимагатиму окремої оплату за експертну роботу.
— Кава й пиріг підійдуть?
— Залежить від пирога.
Леон засміявся й відступив, пропускаючи її всередину.
Він забрав її пальто й повісив поруч зі своїм.
Їхні руки на мить зустрілися, коли Міра передавала йому сумку.
Звичайний випадковий дотик.
Принаймні так він мав би його сприйняти.
Але чомусь Леон затримав погляд на її пальцях трохи довше, ніж потрібно.
— Усе гаразд? — запитала вона.
— Так. Просто задумався.
— Сподіваюся, не про те, скільки коробок ти збираєшся на мене звалити.
— Поки що лише три.
— Поки що?
— Я не виключаю, що знайду ще.
Міра похитала головою.
— Починаю розуміти, чому твоя бабуся так раділа моєму приходу. Комусь же потрібно допомагати тобі з господарством.
Коробки чекали на них у вітальні.
Цього разу Леон дістав їх із комори й розклав біля журнального столика. Усередині були старі листи, фотографії, кілька записників і документи, які він досі не встиг переглянути.
Міра сіла на килим біля однієї з коробок.
— Почнемо з цієї?
— Як скажеш.
Леон опустився поруч.
Вони працювали майже годину. Час від часу обмінювалися знахідками, сперечалися щодо дат і намагалися розібрати старий почерк.
Міра виявила кілька листів без підписів, а Леон знайшов фотографію того самого будинку, але зроблену з протилежного боку.
— Подивися, — покликав він.
Вона пересунулася ближче.
Їхні плечі торкнулися.
— Це та сама будівля, — сказала Міра.
— Так. А ось тут видно вхід із саду.
Він нахилив фотографію, щоб їй було зручніше роздивитися.
Міра нахилилася вперед, і пасмо її волосся торкнулося його руки.
Леон на мить забув, що збирався сказати.
Вона пахла чимось легким і приємним, що він не міг визначити. І чомусь саме зараз йому захотілося запам'ятати цей момент.
— Леоне?
— Так?
— Ти знову задумався.
— Схоже, це стає моєю звичкою.
— Не найгірша звичка.
Вона усміхнулася й повернулася до фотографії.
Леон відвів погляд.
Йому потрібно було зосередитися.
Справді потрібно.
Трохи пізніше Міра потягнулася до верхньої полиці, намагаючись дістати невелику коробку.
— Зачекай, я дістану, — сказав Леон.
Він підвівся й простягнув руку над її плечем.
— Дякую.
Коробка виявилася важчою, ніж здавалося.
Коли Леон передавав її Мірі, їхні пальці знову зустрілися.
Цього разу він не поспішав відпускати.
Лише на мить.
Але достатньо, щоб відчути, як усередині щось дивно відгукнулося.
Міра підняла на нього очі.
— Щось не так?
— Ні. Просто обережно, вона важка.
Він нарешті відпустив коробку.
Міра поставила її на стіл і почала розв'язувати мотузку.
Леон повернувся на своє місце, намагаючись не дивитися на неї надто часто.
Він уже знав, що відбувається.
І, здається, більше не хотів удавати, ніби нічого не помічає.
Йому подобалася її присутність.
Подобалося, як вона сміялася з його невдалих жартів, як уважно слухала, як могла за кілька хвилин перетворити звичайну розмову на щось цікаве.
А найбільше йому подобалося, що він почав чекати їхніх зустрічей.
Не через документи.
Не через Елізу.
Просто через неї.
Ближче до вечора вони нарешті зробили перерву.
Леон приніс із кухні дві чашки кави й тарілку з пирогом.
— Ти справді спік його сам? — здивувалася Міра.
— Ні. Я маю певні таланти, але кулінарія до них не належить.
— Принаймні чесно.
— Можу запропонувати тобі інші переваги.
Він вимовив це майже жартома, але щойно слова злетіли з язика, зрозумів, що сказав трохи більше, ніж планував.
Міра підняла брову.