Леон тричі перевірив, чи взяв із собою фотографію.
Міра спостерігала за ним із легким здивуванням.
— Ти хвилюєшся?
— Ні.
— Тоді чому перевіряєш кишеню вже втретє?
— Переконуюся, що вона на місці.
— Зрозуміло. Дуже переконливо.
Леон зітхнув.
— Просто бабуся не любить, коли їй ставлять запитання про минуле.
— Тоді я спробую бути обережною.
— Це ти кажеш зараз. А потім починаєш ставити запитання, на які люди не готові відповідати.
— Можливо, вони просто недостатньо добре підготувалися.
Він усміхнувся.
Вони зупинилися перед невеликим будинком із білими віконницями. Біля ґанку росли кущі троянд, а вздовж доріжки стояли глиняні горщики з осінніми квітами.
— Тут дуже затишно, — зауважила Міра.
— Бабуся любить квіти. Каже, що будинок без них виглядає так, ніби в ньому ніхто не живе.
Леон натиснув на дзвінок.
Двері відчинилися майже відразу.
На порозі стояла літня жінка з охайно вкладеним сивим волоссям і добрими очима.
— Нарешті! — вигукнула вона. — Я вже думала, що ти забув дорогу до власної бабусі!
— Привіт, бабусю.
Вона обійняла онука, а потім її погляд перемістився на Міру.
І затримався.
— А це, мабуть, Міра?
Дівчина трохи розгубилася.
— Так. Добрий день.
— Господи, яка приємна дівчина!
Леон заплющив очі.
— Бабусю, ми взагалі-то...
— Заходьте, діти. Чого ви стоїте на порозі?
Вона відступила, пропускаючи їх усередину.
Міра зняла пальто й повісила його на вішалку.
— Дуже рада познайомитися, — сказала вона.
— І я, люба. І я.
Бабуся ще раз уважно подивилася на неї, а потім перевела погляд на онука.
— Леоне, чому ти не сказав, що приведеш гостю?
— Я казав, що прийду не сам.
— Ти сказав, що маєш важливу розмову. Це зовсім інше.
— Бабусю...
— Добре, добре. Не заважатиму. Спочатку чай.
Вона вже прямувала до кухні.
Леон нахилився до Міри й прошепотів:
— Пробач.
— За що?
— Я ще не знаю. Але, здається, зараз буде весело.
Міра ледь стримала усмішку.
На кухні пахло яблучною випічкою та корицею.
Бабуся посадила Міру на найзручніше місце, поставила перед нею чашку й поклала на тарілку кілька шматочків пирога.
— Пригощайся, люба. Сама пекла.
— Дякую. Дуже апетитно пахне.
— Леон теж любить. Щоправда, останнім часом рідко заходить.
— У мене робота.
— У всіх робота, дорогенький. Але для рідних час знаходиться.
Міра опустила очі до чашки, приховуючи усмішку.
— До речі, — продовжила бабуся, — давно ви знайомі?
Леон поперхнувся чаєм.
— Бабусю, ми прийшли не для того, щоб...
— Я просто цікавлюся.
— Ми працюємо над однією справою, — спокійно відповіла Міра. — Так і познайомилися.
— Над спільною справою? Це добре. Люди багато чого дізнаються одне про одного, коли працюють разом.
— Бабусю!
— Що? Я ж нічого не сказала.
Міра вже не могла стримувати посмішку.
— Насправді ми прийшли до вас із важливим запитанням.
Обличчя літньої жінки трохи змінилося.
— Так?
Леон дістав із кишені конверт і обережно витягнув фотографію.
— Бабусю, ти знаєш цю жінку?
Він поклав знімок на стіл.
Усмішка повільно зникла з обличчя господині.
Вона не торкнулася фотографії. Лише дивилася на неї, наче побачила когось, кого давно сподівалася більше ніколи не зустріти.
— Де ти це знайшов?
— У твоїй старій коробці.
— Я ж просила не чіпати ті речі.
— Я знаю. Але мені потрібно зрозуміти, хто вона.
Бабуся нарешті взяла фотографію.
Її пальці ледь помітно затремтіли.
— Десять років... Ні, більше. Скільки ж минуло...
— Ти її знаєш? — запитав Леон.
Жінка підвела погляд.
— Знала.
— Як її звали?
Вона знову подивилася на знімок.
— Еліза.
Міра завмерла.
Це ім'я вже зустрічалося в її нотатках.
— Ви впевнені? — тихо запитала вона.
— Так, люба. Її звали Еліза.
Леон нахилився ближче.
— А дитина поруч із нею?
Бабуся провела пальцем по зворотному боці фотографії.
— Це вже складніше.
— Чому?
— Бо не все, що відбувалося в нашій родині, було таким простим, як вам може здатися.
Вона поклала фотографію на стіл.
— Еліза була дуже доброю дівчиною. Тихою, трохи сором'язливою. Вона часто приходила до цього будинку. Її тут любили.
— Тоді чому про неї ніхто не згадує? — запитав Леон.
Бабуся довго мовчала.
— Бо після одного випадку її ім'я перестали вимовляти.
— Якого випадку?
— Я розповім вам. Але не сьогодні.
Леон розчаровано відкинувся на спинку стільця.
— Бабусю...
— Не тому, що не хочу. Просто деякі речі потрібно згадувати поступово.
Вона перевела погляд на Міру.
— А ти, люба, давно знаєш про Елізу?
— Не дуже. Ми лише почали шукати відповіді.
— І ти допомагаєш моєму онукові?
— Так.
— Тоді я тобі дуже вдячна.
Міра трохи розгубилася.
— Не варто. Ми просто намагаємося розібратися в історії.
— Історії, кажеш...
Бабуся знову подивилася на фотографію.
— Знаєш, Леоне, мені подобається твоя подруга.
— Бабусю, ми ще не закінчили розмову.
— А я хіба заважаю?
— Ти змінюєш тему.
— Нічого подібного. Просто помітила, що ти нарешті привів до мене когось цікавого.
Міра опустила погляд, відчуваючи, як теплішають щоки.
— Ви дуже люб'язні.
— Ні, люба. Я просто кажу те, що думаю.
Вона підвелася й почала збирати порожні тарілки.
— До речі, наступного разу приходь до мене без цього похмурого супроводу.
Леон підняв голову.
— Я тут сиджу!
— Бачу, дорогенький. Саме тому й кажу.
Міра не втрималася й засміялася.
Бабуся задоволено подивилася на неї.
— Ось! Нарешті хтось у цьому домі сміється.
Коли вони вже збиралися йти, бабуся провела їх до дверей.