Бюро загублених прощань

Глава 6. Майже родина

 

Леон тричі перевірив, чи взяв із собою фотографію.

Міра спостерігала за ним із легким здивуванням.

— Ти хвилюєшся?

— Ні.

— Тоді чому перевіряєш кишеню вже втретє?

— Переконуюся, що вона на місці.

— Зрозуміло. Дуже переконливо.

Леон зітхнув.

— Просто бабуся не любить, коли їй ставлять запитання про минуле.

— Тоді я спробую бути обережною.

— Це ти кажеш зараз. А потім починаєш ставити запитання, на які люди не готові відповідати.

— Можливо, вони просто недостатньо добре підготувалися.

Він усміхнувся.

Вони зупинилися перед невеликим будинком із білими віконницями. Біля ґанку росли кущі троянд, а вздовж доріжки стояли глиняні горщики з осінніми квітами.

— Тут дуже затишно, — зауважила Міра.

— Бабуся любить квіти. Каже, що будинок без них виглядає так, ніби в ньому ніхто не живе.

Леон натиснув на дзвінок.

Двері відчинилися майже відразу.

На порозі стояла літня жінка з охайно вкладеним сивим волоссям і добрими очима.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Я вже думала, що ти забув дорогу до власної бабусі!

— Привіт, бабусю.

Вона обійняла онука, а потім її погляд перемістився на Міру.

І затримався.

— А це, мабуть, Міра?

Дівчина трохи розгубилася.

— Так. Добрий день.

— Господи, яка приємна дівчина!

Леон заплющив очі.

— Бабусю, ми взагалі-то...

— Заходьте, діти. Чого ви стоїте на порозі?

Вона відступила, пропускаючи їх усередину.

Міра зняла пальто й повісила його на вішалку.

— Дуже рада познайомитися, — сказала вона.

— І я, люба. І я.

Бабуся ще раз уважно подивилася на неї, а потім перевела погляд на онука.

— Леоне, чому ти не сказав, що приведеш гостю?

— Я казав, що прийду не сам.

— Ти сказав, що маєш важливу розмову. Це зовсім інше.

— Бабусю...

— Добре, добре. Не заважатиму. Спочатку чай.

Вона вже прямувала до кухні.

Леон нахилився до Міри й прошепотів:

— Пробач.

— За що?

— Я ще не знаю. Але, здається, зараз буде весело.

Міра ледь стримала усмішку.

На кухні пахло яблучною випічкою та корицею.

Бабуся посадила Міру на найзручніше місце, поставила перед нею чашку й поклала на тарілку кілька шматочків пирога.

— Пригощайся, люба. Сама пекла.

— Дякую. Дуже апетитно пахне.

— Леон теж любить. Щоправда, останнім часом рідко заходить.

— У мене робота.

— У всіх робота, дорогенький. Але для рідних час знаходиться.

Міра опустила очі до чашки, приховуючи усмішку.

— До речі, — продовжила бабуся, — давно ви знайомі?

Леон поперхнувся чаєм.

— Бабусю, ми прийшли не для того, щоб...

— Я просто цікавлюся.

— Ми працюємо над однією справою, — спокійно відповіла Міра. — Так і познайомилися.

— Над спільною справою? Це добре. Люди багато чого дізнаються одне про одного, коли працюють разом.

— Бабусю!

— Що? Я ж нічого не сказала.

Міра вже не могла стримувати посмішку.

— Насправді ми прийшли до вас із важливим запитанням.

Обличчя літньої жінки трохи змінилося.

— Так?

Леон дістав із кишені конверт і обережно витягнув фотографію.

— Бабусю, ти знаєш цю жінку?

Він поклав знімок на стіл.

Усмішка повільно зникла з обличчя господині.

Вона не торкнулася фотографії. Лише дивилася на неї, наче побачила когось, кого давно сподівалася більше ніколи не зустріти.

— Де ти це знайшов?

— У твоїй старій коробці.

— Я ж просила не чіпати ті речі.

— Я знаю. Але мені потрібно зрозуміти, хто вона.

Бабуся нарешті взяла фотографію.

Її пальці ледь помітно затремтіли.

— Десять років... Ні, більше. Скільки ж минуло...

— Ти її знаєш? — запитав Леон.

Жінка підвела погляд.

— Знала.

— Як її звали?

Вона знову подивилася на знімок.

— Еліза.

Міра завмерла.

Це ім'я вже зустрічалося в її нотатках.

— Ви впевнені? — тихо запитала вона.

— Так, люба. Її звали Еліза.

Леон нахилився ближче.

— А дитина поруч із нею?

Бабуся провела пальцем по зворотному боці фотографії.

— Це вже складніше.

— Чому?

— Бо не все, що відбувалося в нашій родині, було таким простим, як вам може здатися.

Вона поклала фотографію на стіл.

— Еліза була дуже доброю дівчиною. Тихою, трохи сором'язливою. Вона часто приходила до цього будинку. Її тут любили.

— Тоді чому про неї ніхто не згадує? — запитав Леон.

Бабуся довго мовчала.

— Бо після одного випадку її ім'я перестали вимовляти.

— Якого випадку?

— Я розповім вам. Але не сьогодні.

Леон розчаровано відкинувся на спинку стільця.

— Бабусю...

— Не тому, що не хочу. Просто деякі речі потрібно згадувати поступово.

Вона перевела погляд на Міру.

— А ти, люба, давно знаєш про Елізу?

— Не дуже. Ми лише почали шукати відповіді.

— І ти допомагаєш моєму онукові?

— Так.

— Тоді я тобі дуже вдячна.

Міра трохи розгубилася.

— Не варто. Ми просто намагаємося розібратися в історії.

— Історії, кажеш...

Бабуся знову подивилася на фотографію.

— Знаєш, Леоне, мені подобається твоя подруга.

— Бабусю, ми ще не закінчили розмову.

— А я хіба заважаю?

— Ти змінюєш тему.

— Нічого подібного. Просто помітила, що ти нарешті привів до мене когось цікавого.

Міра опустила погляд, відчуваючи, як теплішають щоки.

— Ви дуже люб'язні.

— Ні, люба. Я просто кажу те, що думаю.

Вона підвелася й почала збирати порожні тарілки.

— До речі, наступного разу приходь до мене без цього похмурого супроводу.

Леон підняв голову.

— Я тут сиджу!

— Бачу, дорогенький. Саме тому й кажу.

Міра не втрималася й засміялася.

Бабуся задоволено подивилася на неї.

— Ось! Нарешті хтось у цьому домі сміється.

Коли вони вже збиралися йти, бабуся провела їх до дверей.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше