Бюро загублених прощань

Глава 5. Викреслене ім'я

 

Міра ще довго розглядала аркуш із закресленим ім'ям.

Чорна лінія проходила просто крізь літери, наче хтось хотів не просто приховати написане, а знищити саму можливість прочитати його. Проте навіть крізь неї проступали окремі фрагменти.

— Дивно, — тихо промовила вона.

Леон підняв погляд.

— Що саме?

— Якби ця людина не мала жодного значення, навіщо було так старанно викреслювати її ім'я?

Він знизав плечима, але виглядав задумливим.

— Можливо, хтось хотів приховати неприємну історію.

— Тоді чому не спалив документ?

— Не знаю. Можливо, не наважився.

Міра обережно поклала аркуш на стіл.

— Або хотів залишити його, але зробити так, щоб ніхто не зміг зрозуміти, про кого йдеться.

Леон на мить замовк.

— Знаєш, що мене найбільше непокоїть?

— Що?

— Я виріс у родині, де всі знали одне про одного майже все. Принаймні мені так здавалося. Бабуся пам'ятала історії навіть про людей, яких ніколи не зустрічала. Розповідала про прадідів, їхні подорожі, знайомства, старі сімейні традиції.

Він провів пальцем по краю фотографії.

— Але про цю жінку я не чув жодного разу.

— Можливо, вона була пов'язана з кимось, про кого у вашій родині не любили згадувати.

— Або була причиною, через яку перестали згадувати когось іншого.

Міра подивилася на нього.

Ця думка їй не сподобалася. Не тому, що була неправдоподібною. Навпаки, вона звучала надто переконливо.

Леон узяв наступну фотографію.

— Давай подивимося, що ще тут є. Можливо, нам пощастить більше.

Він почав перебирати знімки, відкладаючи ті, на яких можна було розгледіти написи або знайомі місця.

Міра тим часом переглядала старі листівки. Більшість із них були звичайними привітаннями зі святами, кілька містили короткі побажання, написані незнайомими почерками.

На одній вона затрималася.

«Сподіваюся, цього разу ти не змусиш нас чекати так довго. Діти вже запитують, коли ти повернешся».

Підпису не було.

— Леоне, ти можеш поглянути?

Він прочитав текст і насупився.

— Схоже на звичайну листівку.

— Так. Але зверни увагу на дату.

Міра показала йому невеликий напис у кутку.

— Це той самий період, що й на фотографіях.

— І що з того?

— Поки нічого. Просто цікаво, чому людина, яка написала це, згадує дітей у множині.

Леон усміхнувся.

— Ти здатна перетворити навіть вітальну листівку на доказ злочину.

— Я ще не звинуватила нікого в злочині.

— Але вже подумки складаєш список підозрюваних?

— Залежить від того, скільки ще листівок знайдемо.

Він тихо засміявся.

На кілька хвилин напруга зникла. За вікном кафе туман поступово розсіювався, відкриваючи фасади будинків і мокру після нічної вологи бруківку.

Офіціантка принесла їм каву та ще один чай. Леон подякував і посунув чашку ближче до Міри.

— Твій уже давно охолов.

— Ти помітив?

— Ти дивишся на нього так, ніби він особисто винен у тому, що ми досі нічого не з'ясували.

— Можливо, так і є.

Вони знову повернулися до коробки.

Цього разу Леон дістав кілька складених аркушів, між якими застрягла невелика фотографія.

Вона була трохи більша за попередні, з пожовклими краями й невеликими заломами на кутах.

— Ось це я ще не бачив, — сказав він.

Він поклав знімок на стіл.

На фотографії була та сама молода жінка.

Міра впізнала її одразу.

Те саме світле волосся, та сама сукня, той самий вираз обличчя. Проте цього разу жінка не стояла біля паркану сама.

Поруч із нею була маленька дитина.

Жінка тримала її за руку, трохи нахилившись, ніби щойно сказала щось смішне. Дитина дивилася кудись убік, тому обличчя майже не потрапило в кадр.

— Це вона, — прошепотіла Міра.

Леон нахилився ближче.

— Схоже, що так.

— І дитина...

— Дівчинка чи хлопчик — важко сказати. Одяг надто старомодний, щоб робити висновки.

Міра не відповіла.

Її погляд зупинився на руках жінки. Вона тримала дитину дуже обережно, але водночас міцно. Так, наче боялася втратити її навіть на мить.

— Вони виглядають щасливими, — сказала Міра.

— Так.

— Цікаво, хто вони одне одному.

Леон перевернув фотографію.

На звороті не було ні імені, ні дати. Лише коротка фраза, написана синім чорнилом.

Він прочитав уголос:

— «Тепер у нас є причина залишитися».

Вони обоє замовкли.

Міра перечитала напис ще раз.

— Дивна фраза для сімейної фотографії.

— Можливо, вони збиралися кудись їхати.

— А потім передумали?

— Або хтось попросив їх залишитися.

Леон поклав фотографію поруч із попередньою.

Міра уважно розглядала жінку. У її виразі було щось знайоме. Не сама зовнішність, а відчуття, яке виникало щоразу, коли вона торкалася предметів, пов'язаних із чужими спогадами.

Вона обережно простягнула руку.

— Можна?

Леон кивнув.

Міра торкнулася краю фотографії.

Спочатку нічого не сталося.

Вона відчула лише прохолоду старого паперу під пальцями. Потім навколишні звуки ніби віддалилися. Дзвін чашок, приглушені голоси відвідувачів, шум кавомашини — усе поступово зникло.

Перед очима промайнуло світло.

Дерев'яні двері.

Відчинене вікно.

Легкий вітер ворушив світлу фіранку.

Жінка сиділа навпочіпки перед маленькою дитиною й поправляла комір її пальта.

— Не загуби рукавички, люба, — почула Міра тихий голос.

Дитина щось відповіла, але слів розібрати не вдалося.

Жінка усміхнулася й обережно торкнулася її щоки.

Потім видіння змінилося.

Тепер вона стояла біля вікна. У руках тримала складений аркуш паперу. Її обличчя було серйозним, а очі дивилися кудись далеко за межі кімнати.

— Якщо колись вона запитає, скажи їй правду...

Голос обірвався.

Міра різко забрала руку.

— Міро?

Леон уже стояв поруч.

— Ти зблідла. Що сталося?

Вона кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись повернутися до реальності.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше