Розділ 2. Ім'я, якого немає в архівах

Міра витратила майже годину на те, щоб прибрати наслідки невдалого сніданку.

Розбита чашка вирушила до смітника, підлога нарешті перестала липнути до босих ніг, а чайник знову закипів. Усе повернулося на свої місця.

Усе, крім листів.

Вони лежали на кухонному столі, акуратно розкладені за датами. Принаймні ті, на яких ще можна було розібрати цифри.

Міра сіла навпроти коробки й підперла щоку долонею.

— Отже, маємо Даніеля, Елізу, залізничну станцію та загадковий лист із моїм ім'ям, — перелічила вона. — Чудовий початок дня. Саме цього мені й бракувало.

Вона зиркнула на червоний конверт.

Той лежав нерухомо. Жодних золотих тріщин, жодних нових написів. Якби не дивне попередження, яке вона встигла помітити, Міра могла б вирішити, що їй усе примарилося.

Але видіння не примарилося.

Вона досі пам'ятала холодний вітер на станції, обличчя юнака й те, як він раптом подивився просто на неї.

Не дозволяй їй повірити, що я її покинув.

Кому — їй?

Мірі чи Елізі?

Вона потерла перенісся.

— Гаразд. Почнемо з того, що можна перевірити.

Перш ніж узятися за телефон, Міра ще раз перечитала лист Даніеля. Можливо, вона пропустила якусь деталь. Місце, назву станції, прізвище, будь-яку зачіпку.

Але лист був коротким, а його автор не залишив нічого, крім імені.

Даніель.

Еліза.

Сімдесят років тому.

Цього було замало.

Міра відкрила пошуковик і почала шукати старі залізничні станції в околицях містечка. Через пів години перед нею вже лежав список із десятка назв, кілька цифрових копій старих газет і сторінка місцевого краєзнавчого архіву.

Вона відкинулася на спинку стільця.

— Чому люди не могли просто підписувати листи прізвищами?

Телефон промовчав, не запропонувавши жодної корисної відповіді.

Зрештою Міра натрапила на згадку про стару станцію, яку закрили ще до її народження. Будівля стояла на околиці сусіднього містечка, а колись через неї проходив маршрут, яким користувалися мешканці навколишніх сіл.

Вона відкрила стару фотографію.

На знімку виднівся невеликий перон, ліхтар біля дерев'яної лавки та годинник над входом.

Міра повільно випросталася.

Ліхтар.

Лавка.

Годинник.

Вона пам'ятала їх саме такими.

Навіть тріщину на стіні біля дверей, яку помітила під час видіння.

— Це воно…

Уперше від ранку вона відчула не страх, а полегшення.

Видіння мало реальне місце. Отже, воно могло привести її до відповідей.

Міра записала адресу й поглянула на вікно. Дощ майже припинився, залишивши на склі лише дрібні краплі.

До вечора ще було далеко.

Можливо, варто поїхати туди просто зараз.

Вона вже потягнулася до куртки, коли помітила конверт зі своїм ім'ям.

Червона печатка залишалася цілою.

Міра піднесла лист до світла. На звороті більше нічого не було видно, проте слова, які вона прочитала раніше, нікуди не зникли з пам'яті.

Не відкривай, доки не побачиш останній лист.

— Я навіть не знаю, скільки їх існує, — пробурмотіла вона. — І що означає «останній».

Зрештою Міра поклала конверт у шухляду письмового столу й замкнула її на ключ.

Не тому, що боялася його відкрити.

Принаймні вона саме так собі сказала.

Стара станція виявилася меншою, ніж на фотографії.

Час не пощадив її: фарба на стінах облупилася, дерев'яні лавки потемніли, а колії давно заросли травою. За огорожею шелестіли дерева, і лише слабкий вітер нагадував, що це місце колись було сповнене людських голосів.

Міра повільно пройшла вздовж перону.

Усе здавалося знайомим.

Вона зупинилася біля ліхтаря й заплющила очі, намагаючись пригадати видіння. Тоді Даніель сидів саме тут, стискаючи букет білих квітів.

Міра провела пальцями по дерев'яній лавці.

Нічого.

Жодного поколювання. Жодного образу.

Вона спробувала ще раз, цього разу торкнувшись холодного металу ліхтаря.

Світ залишився незмінним.

— Звісно, — тихо сказала вона. — Було б надто просто.

Вона не знала, чи могла повторно побачити вже відкритий спогад. Раніше видіння виникали несподівано, без її бажання. Можливо, місце саме по собі нічого не означало.

А можливо, сила Міри працювала зовсім не так, як вона собі уявляла.

Вона оглянула перон, шукаючи бодай якусь інформаційну табличку. Біля входу висіла стара дошка оголошень, майже повністю закрита пожовклими аркушами. Більшість із них давно втратила читабельність.

Один папірець, однак, зберігся краще за інші.

Це була копія старого оголошення про розшук людини.

Міра обережно зняла його з дошки.

«Просимо повідомити будь-які відомості про місцеперебування Елізи…»

Прізвище було пошкоджене вологою. Дата вказувала на той самий рік, що й лист Даніеля.

Міра відчула, як у неї похололи пальці.

Нижче містився короткий опис: молода жінка, темне волосся, світлі очі, зникла після від'їзду з рідного містечка.

У кінці було додано ще один рядок:

«Родина просить не турбувати її чоловіка, якщо він з'явиться з питаннями».

Міра перечитала речення двічі.

Чоловіка?

Даніель був її чоловіком?

А якщо так, чому його шукали не разом із нею?

Вона перевернула аркуш, сподіваючись знайти продовження, але зворотний бік був порожнім.

— Що ж ви приховували одне від одного? — прошепотіла Міра.

Вітер підхопив край паперу.

Вона притиснула його долонею, і саме тоді помітила ще один напис, майже непомітний під нижнім краєм оголошення.

Дві літери.

Д. В.

Міра не знала, що вони означали.

Але почерк був знайомим.

Вона бачила його в листі Даніеля.

Коли Міра повернулася додому, над містечком уже згущалися сутінки.

Вона приготувала собі вечерю, але майже не відчула смаку. Думки раз у раз поверталися до старої станції, оголошення й дивного речення про чоловіка Елізи.

Якщо Даніель був її чоловіком, то чому чекав на неї так, наче вони мали зустрітися вперше за довгий час?