Бюро Тіней

Це було не звичайне бюро ритуальних послуг — “Бюро Тіней”. Його двері з’являлися лише тоді, коли туман у місті ставав густим, як старі легенди, а ніч — прозорою, немов розбите скло. Лавіна Дюран сиділа за масивним дубовим столом, вкритим пилом століть, і розкладала свічки з туманних ночей. Вона працювала тут вже сотню років, хоча для неї час був відносним: кожна година тяглася одночасно і хвилину, і століття. 

На столі блукала тінь ворона. Він був не просто птахом — він був її радником, критиком і, коли треба, попередженням про небезпеку. “Знову клієнт з минулого?” — прохрипів він, переставляючи лапи на краю столу. Його очі блищали, як маленькі чорні перли. 

Сьогодні двері відчинилися для старого бога, що забув своє ім’я. Його шкіра була прозора, а очі — глибинні, як річка, що тече крізь століття. Він попросив похорон для себе самого, бо, мовляв, якщо не завершити ритуал, він перетвориться на тінь і розіллється по місту, немов темний туман. 

Лавіна мовчки кивнула. Вона вже бачила, як подібні прохання перетворюють вулиці на калейдоскоп спогадів і страхів. Ворон скрикнув: “Старий бог, що блукає між реальністю та спогадами? Чистий карнавал для тіней!” 

Вона запалила свічку, зроблену з забутих ночей і вони вийшла на дах бюро. Піднявся туман, загуркотів, затремтів і почав оживати. Лавіна керувала ним, формуючи лабіринт із спогадів і страхів старого бога. Вулиці міста злегка тремтіли, ніби відчували наближення магії, місяць просочувався крізь густий туман, а ворон стрибнув на поручень і розправив крила, що відбивали світло, мов чорне полотно. “Готовий дивитися на танець спогадів і страхів?” — прошипів він. 

Бог стояв посеред даху, його прозора шкіра блищала під місячним світлом, а очі, як озера, віддзеркалювали все, що він колись бачив і забув. Кожен його рух викликав дрібні коливання у тумані: він наче хотів втекти від самого себе. Лавіна не дозволила. Вона простягла руки, і туман ожив під її командою. 

Він почав перетворюватися на лабіринт із спогадів — вузькі вулички, старі церкви, ринки, де продавали прянощі та магічні трави, і глибокі ріки, які знали ім’я кожної душі. Бог намагався втекти крізь них, зустрічаючи власні страхи: зраджені союзники, загублені світи, скупчення пам’ятей, які він колись прокляв або благословив. 

Ворон кричав кожного разу, коли його тіні намагалися вирватися: “Не біжи, ти забув, хто ти! Пам’ятай! Ця гра для тебе — єдина дорога додому!” 

Лавіна розкрила ще один артефакт — дзеркало зі старого кладовища, де відбивалися не відображення, а можливі майбуття. Вона піднесла його до бога. У дзеркалі він побачив себе у безлічі варіантів: серед них він був королем загублених світів, дрібним шахраєм, що грав зі смертю, тінню, яка розсіювалася в ніч... 

“Обери себе,” — сказала Лавіна, і її голос пробився крізь віки. Бог глибоко вдихнув, і туман навколо нього почав світитися холодним світлом. Його тіні зникали, а спогади впорядковувалися в стрімку ріку, що текла назад у його серце. 

Місто затремтіло: будинки нахилилися, ліхтарі похитнулися, а річка на мить потекла в зворотному напрямку, несучи в собі спогади минулого і залишки забутих обітниць. Ворон заскреготав: “О, це мистецтво, а не хаос! Гідний кінець для великого Бога.”  

Коли ритуал завершився, Бог перетворився на світло, що розлилося над містом, наче зоряна ріка, і зник.  

“Бюро Тіней” залишалося відкритим, чекаючи наступного клієнта. Двері скрипнули — живий клієнт, чоловік у темному плащі, несміливо переступив поріг. Він прийшов, щоб провести сестру на той бік, що нещодавно загинула. 

Лавіна кинула погляд на його серце. Ворон, що сидів на полиці з амфорами, видав тихий, глухий крик: “Живі не знають, що чекає на них у нашому бюро!” 

У кутку з’явилася істота, яку ніхто не чекав — фантомопс, невеликий хижий дух із крильцями. 

— Лавіно, — прошепотів він, — тут не можна робити помилку. Один не правильний крок — і душа загине ще раніше ніж... 

Лавіна не промовила ані слова. Вона розклала свічки, кристали і рідини, що світяться, наче застигла кров богів. Ворон каркнув, і фантомопс злетів у повітря, завихряючи туман у спіралі. Чоловік, який прийшов із тілом сестри, відчув холод, що пробивав кістки. 

“Не бійся”, — тихо сказала Лавіна, — “ми проводимо всіх. Вони лише повинні дозволити собі пройти”. 

Туман ожив, почав формувати вузькі проходи, де душа дівчини з’явилася як маленька світлова крапля. Фантомопс спробував її затримати, кружляючи навколо і створюючи хаотичні відлуння минулого. Лавіна підняла руки, прошепотіла слова стародавнього ритуалу — і фантомопс на мить застиг, очі його блищали, але він підкорився волі Лавіни. 

Душа дівчини піднялася, мов туманна куліса світла, і вирушила крізь портал у небуття. Чоловік закрив очі і відчув спокій — вперше після смерті сестри. Ворон спустився на плече Лавіни і каркнув, а фантомопс залишився кружляти у темному кутку. А туман, що огортав місто, тепер здавався живим — він знав, що “Бюро Тіней” продовжить свою роботу, переправляючи душі, зберігаючи таємниці і влаштовуючи хаос там, де це необхідно.