Розділ 4

– Куди їхати? – повернув до неї усміхнене обличчя чоловік.

Хелісон приспустила віконце у дверцятах й випустила ще одне закляття, котре підсвітило пошукове:

– За цим променем, – вказала вона на світлову вервечку, що тягнулась далеко вперед.

– Яка ж у вас неспокійна робота, – зрушуючи з місця транспорт, хмикнув радник.

– Радісне сяйво в очах клієнтів, котрим пощастило впіймати омріяний момент – це неоціненно! І варте того, щоб побігати, аби повернути його їм, – наче забувши на мить про своє вороже ставлення до нього, й собі усміхнулась Хелісон.

Хоча Орн розумів, що усмішка цієї сердитої тері стосується не його, йому було приємно бачити її на милому обличчі своєї недавньої знайомиці. Вона так зухвало підрізала його тоді, що він ледь в дерево не в’їхав! А потім ще й намагалась звинуватити в тому, що він взагалі їхав у заборонений час, тоді, як сама цю заборону й порушила. Проте, чим більше вона лютувала, тим більше приковувала до себе його погляд своїми сяйнистими очима, розчервонілими щічками й такими привабливими вустами, котрим більше пасувала усмішка, аніж обурення на межі з лайкою, що йому страшенно хотілось припасувати до них поцілунок. Але в його компетенцію це, на жаль, не входило. Зате тепер він побачив їх усміхненими.

– В такому разі, – Орн повернувся на мить до неї і, хоча в його очах стрибали смішинки, не було в них ні краплі іронії, чи глузування, які вона повною мірою відчула в першу їхню сутичку, – готовий ганятись за цим моментом хоч і до ранку!

А пошуковий промінь вів їх все далі до самих меж міста, поки не зник посеред дерев величезного парку, схожого, скоріше, на ліс, якщо дивитись на нього вночі. Але магохід далі їхати не міг, оскільки доріжки тут були призначені лиш для пішоходів, та й снігом їх занесло добряче.

Хелісон прочинила дверцята й тільки зібралась вибратись з магоходу, як просто перед нею з’явився радник, подаючи руку. Здивовано блимнувши на нього (коли тільки оббігти встиг?!), вона все ж сперлась на його долоню, підводячись. Поки він зачиняв дверцята з обох боків, дівчина рушила за промінчиком в парк, але там снігу виявилось ще більше і вона примудрилась набрати його в чобітки. Добре хоч зігріваючий артефакт був при ній, тож, змерзнути – їй не загрожувало.

– Заждіть! – наздогнав її Орн. – Куди ви?! Тут же по коліно!

– Ви ж бачите, що промінь веде далі! – відмахнулась від нього Хелісон й зібралась зробити черговий крок, як би важко не було йти таким снігом, але її перехопили за талію, зупиняючи.

– Ви хоч хвилину можете зачекати?! – обурено пробурчав в неї над вухом Орн.

– Щоб знову втратити момент?! – не менш обурено нагадала йому про минулу пригоду дівчина.

– Навпаки, – не відпускаючи її, кинув перед собою якимось закляттям чоловік й сніг під їхніми ногами почав утрамбовуватись, утворюючи вузьку стежину. – Прошу! – змахнув рукою Орн. – Здається, так буде швидше.

Не визнати цього Хелісон не могла, але озвучувати не стала з принципу, мовчки побігши вперед за променем. Проте, за першим же поворотом, промінь теж повернув ще й в саму гущавину, де снігу було набагато більше, й саме там, під сріблястим сяйвом світлової кульки, біля куща засніженого ялівцю весело вистрибував маленький снігодух з дивовижною зачіскою, що скидалась на застиглі, мов промені зірок, бурульки.

Завмерши на місці, дівчина махнула рукою на радника, попереджаючи, щоб він завмер також, й помалу дістала з сумки мішечок з порошком для полювання на цих чарівних створінь. Пересипавши його в невеличку сферу, вона пустила її летіти, й над самим снігодухом кулька розчинилась, висипавши порошок на чоловічка.

Вкрившись іскринками, він видав свій чарівний сміх, що прокотився парком, мов святкове дзеленчання дзвіночків й повернувся до мисливиці. Продовжуючи дзвінко сміятись, він клацнув своїми маленькими пальчиками, і саме в цей момент, Хелісон, втративши рівновагу, почала падати.

Орн, забувши про пересторогу, кинувся знов ловити її, й вони впали разом. Обличчям до обличчя… Так і лежали, поки на них осипався сніг з якогось потривоженого куща поряд. Найбільше дісталось раднику: його присипало ще й снігом, в який він провалився, підхоплюючи дівчину. А вона лежала на ньому й тепер теж заливалась сміхом, чи то від його припорошеного вигляду, чи від того, що її везіння й тут було неповним – наче впіймала, але в останній момент снігодух якимось чином примудрився вислизнути.

Чоловік, помотавши головою, щоб хоч трохи струсити сніг з обличчя, раптом перевів погляд кудись вгору й теж розсміявся:

– Ну, це вже повне везіння!

– Що? – стишила свій сміх Хелісон й тепер її усмішка віддавала, скоріше, суцільним скепсисом. – Ви про моє?

– Не знаю, як ваше, а моє – при мені, – хитро примружився радник. – Над нами омела.

– Ні! – округливши злякано очі, задерла голову дівчина.

Та, як би не сподівалась вона на жарт, або ж помилку, над ними висіла чималенька куля сплетеної омели, і світловий вогник добре її підсвічував, щоб вже ніяких сумнівів не було.

– Ви ж не хочете, щоб вам ще цілий рік не щастило? – не спускаючи з неї погляду, ледве стримував смішок Орн.

– Краще я терпітиму невезіння, аніж цілуватимусь з вами! – гнівно сяйнувши на нього своїми крижинками, спробувала підвестись Хелісон.

– Ну, а я не хочу його терпіти! – реготнувши, чоловік злегка смикнув її на себе саме в цей момент, й дівчина просто впала на нього, тицьнувшись губами в губи. А міцна чоловіча рука, що спритно опинилась на її потилиці, не залишила можливості відсторонитись. І сніг, що знов посипався на них, танув так швидко, ніби падав на вогонь.

А з іншого боку ялівцю маленький снігодух весело підморгнув білому лису, сипнув у нього своїм щасливим порошком і зник. Обережно висунувши припорошеного й іскристого через це носа з-за куща, лис задоволено відмітив, що парочка не збирається відлипати один від одного, явно увійшовши у смак. Тихо прицмокнувши язиком, він зник, за мить матеріалізувавшись у затишній кімнаті біля палаючого каміну.