Розділ 3

На її велике щастя Лерісон Вейлар Орн – радник з питань правопорядку Ради Алевіру – жив неподалік. Але на цьому щастя й закінчувалось. Цей тип нещодавно оштрафував її за використання магоходу аж понад п’ять хвилин після завершення дозволеного часу їзди! І через нього вона впустила власний момент! Ще й заборону їздити протягом місяця отримала! А вона вже майже наздогнала снігодуха! От не гад?! Ще й усміхався нахабно. І навіть того ж нахабства вистачило, щоб її потім до ресторації запросити. Це вже було верхом знущання!

Але десять золотих, що вона вже отримала, дозволяли повністю поповнити всі запаси необхідного порошку, кульок й деяких артефактів, котрі були їй конче потрібні, щоб тимчасове обмеження у швидкості переміщень не вплинули на якість її роботи. Та зараз все це купувати було ніколи, тому, потрібен був транспорт. А цей тип, по-перше, заборгував їй, а, по-друге, сам сказав, хоча Хелісон й проігнорувала ті слова, що як треба буде скористатись магоходом – він до її послуг. От і обійдеться без свята, як і вона! Хай відпрацьовує!

Наблизившись до акуратного будиночка, в котрому проживав радник, дівчина з хвилину вагалась, але, згадавши, що на відлов моменту в неї залишилось щось з півтори години, рішуче постукала в прикрашені милим сріблясто-зеленим вінком двері. Їх прочинили з такою швидкістю, наче чекали на гостю.

– Тері Вуд? – високий плечистий шатен років тридцяти, одягнутий так, ніби зібрався на прогулянку, здавалось, навіть не здивувався її появі й, скоріше, констатував факт, аніж питав, чи вона це. – Якому диву я зобов’язаний вашій появі в моєму скромному житлі?

– Вашій забороні користуватись власним магоходом ви зобов’язані! – сердито пирхнула вона у відповідь. – Але сьогодні свято й одна з його прикмет – це віддавати борги, щоб щастило в наступному році. А ви мені обіцянку заборгували! – сяйнула вона на нього своїми сіро-зеленими очиськами, страшенно схожими зараз на товсту річкову кригу – так від них холодом пробирало.

– Я завжди віддаю свої борги, але якось не пам’ятаю, щоб заборгував щось вам, – гарні губи на гарному обличчі цього гада знущально викривились.

На цьому можна було б розвертатись та ображено йти, червоніючи від сорому, що сама себе до такої неприємної ситуації притягнула. Але не з Хелісон. Дівчина скинула руку з дрібкою порошку нагадування, сипнула ним просто в обличчя нахабі, змушуючи того розічхатись, і на його долоні спалахнув невеличкий зелений знак, промінчик від якого потягнувся до неї.

Якою злою не була Хелісон в той момент, коли її позбавляли права на їзду, пропозицію вона почула, а професіонал в ній швиденько зметикував, що це може знадобитись й спритно жбурнув маленьким закляттям-нагадуванням в цього гада – мало що! От і знадобилось.

Радник, побачивши зелений вогник, ледь повів бровою та, на подив, навіть обурюватись не став. Потягнувшись рукою за двері, він дістав звідти теплу куртку й, натягуючи її на ходу, кивнув дівчині:

– Як я казав – свої борги віддаю завжди! – чоловік галантно подав їй руку: – Яким чином я маю розплатитись?

В химерному світлі магічних світлових кульок, що весело ширяли в повітрі, розсіюючи довкола себе різнокольорове сяйво, Хелісон здалось, що на обличчі радника з’явилась дивна посмішка з присмаком лукавства й ще чогось, що вона не роздивилась, хоча, стверджувати не бралась. А, враховуючи, що в його очах зараз відобразилось все різнобарв’я святкових вогнів, взагалі вирішила цим не перейматись.

– Мені потрібен магохід! – зухвало випалила вона, теж позираючи на нього з усім можливим нахабством, на яке тільки була здатна. І, хоча нахабою ніколи не була, та з цим типом вирішила не церемонитись – він її удачі позбавив! Мабуть, через це їй тепер й святкувати не дали. От хай розплачується!

– За кермо я вас не пущу! – безапеляційно заявив радник.

– Возіть самі! – огризнулась вона. – Через вас я маю працювати у свято!

– Я при чому?! – збігаючи сходинками та притримуючи її за руку, ошелешено озирнувся чоловік.

– Дякуючи вам, я не впіймала свого снігодуха! – Хелісон обурено підтиснула губи й демонстративно висмикнула пальці з його хватки. – Зате сьогодні клієнтка встигла впіймати мене за хвилину до закриття бюро. Що це, як не тотальне невезіння?! – вона ступила на останню сходинку, послизнулась і, не підхопи її Орн, впала б. Якби не факт падіння, то можна було б подумати, що чоловік її обіймає. Сердито впершись долоньками в його плечі, дівчина майже прошипіла: – І скажіть, що я не маю рації!

– Повністю згоден! – усміхнувшись, на диво, милою усмішкою, радник подав їй руку. – Вас взагалі саму відпускати не можна.

Хелісон дуже хотілось відповісти щось жалке і їдуче, але їй потрібен був магохід, тому, вона дозволила собі лиш насупитись і, спершись на міцну чоловічу руку, рушила за своїм супутником на задній двір, де в спеціальній прибудові стояв необхідний транспорт. Допомігши дамі сісти в кабіну, Орн сів з іншого боку й, торкнувшись керма у вигляді напівсферичного кристала, активував магохід.