Розділ 2

Всю дорогу до місця пригоди тері Вайолі намагалась повідати в усіх подробицях, що ж так впевнило її у важливості моменту:

– Це дійсно не просто моя вигадка! – благально зазирала вона в очі Хелісон. – Там же спочатку з’явився снігодух!

А це вже була дійсно важлива інформація! Снігодухи – маленькі білі пухнасті істоти, схожі на людей, виліплених зі снігу та розміром з долоню. І в тих, кому пощастило їх побачити, обов’язково в житті траплялось щось радісне. А, якщо ще й спіймати снігодуха, то подарунок можна отримати також від нього.

– Зловити пробували? – вже просто з цікавості спитала Хелісон, розуміючи, що вона б за ним кинулась з усіх ніг, аби бути певною в отриманні радісного моменту потім.

– Хотіла, – а от клієнтка зітхнула зовсім нерадісно. – Але між мною і ним з’явився магохід, і там якась метушня почалась. А до мене підскочила знайома й відволікла, хоча я з усіх сил старалась спровадити її до крамниці. Та, коли магохід нарешті поїхав, зникли всі відчуття, наче те щось важливе кудись побігло разом зі снігодухом.

– Прикро, – співчутливо похитала головою Хелісон. Снігодух в руках все ж більш гарантована радість.

– Тепер ви розумієте? – ледь не плаксивим голосом вигукнула дівчина.

О! Хелісон розуміла! Розуміла, що втрачений момент міг цілком призначатись комусь іншому, оскільки вислизнув з рук її клієнтки. На жаль, так бувало. А відчуття… Інколи трапляються надчутливі люди, котрі якимось чином вловлюють чужі емоції, сприймаючи за свої власні. І, враховуючи, що снігодух все ж щез, момент цей міг належати комусь, хто був або ж по інший бік магоходу, або ж сидів всередині. Аби ще його шукати не довелось!

– Цілком! – вирішила не доводити до повного розпачу свою клієнтку дівчина.

Вони вивернули на центральну вуличку Алевіру, де свято вчувалось просто в повітрі, просякнутому ароматами смаколиків, що так і линули з крамничок-пекарень та цукерень! І в голодної Хелісон аж шлунок зводило від всіх тих запахів! Здавалось, вона ладна почати їсти сніг, що щедро сипався їм на голови, бо ж і він вже встиг просякнути цією смакотою! Але професіональний обов’язок не дозволяв відволікатись від справи, за яку вже взялась. Якби ще голод не відволікав й згадка про святкову вечерю, що вже потроху холола, або взагалі зникала в безмежних утробах її улюблених ненажер.  

А місто на повну святкувало День народження Нового Сонця – Віресаю, за чиїм ім’ям називався і їхній світ – Віресай. Магічні світильники весело ширяли в повітрі, постійно змінюючи свою форму від сніжинок до квітів, від квітів до зірок. А радісні й ситі мешканці галасливо створювали біля своїх подвір’їв різноманітні снігові фігури до ранкового конкурсу: чию визнають найцікавішою і наймайстернішою – той отримає від Ради міста набір побутових артефактів та дозвіл заряджати їх цілий рік безкоштовно! І в наборі були далеко не дрібнички. Тож, вулиці зараз були переповнені, що ніяк не сприяло нормальному пошуку.

Сутужно зітхнувши й подумки остаточно поховавши обіцяну смакоту в шлунках тих, хто її й обіцяв, Хелісон тужливо блимнула на клієнтку:

– Далеко ще?

– Через два будинки – біля шоколадної крамнички, – тицьнула вперед рукою тері Вайолі.

Це був верх знущання! В цій крамничці завжди продавались найсмачніші мигдалеві цукерки! Й біля нього теж завжди витав аромат спокусливої смакоти! Хелісон ледь не застогнала, але стійко покрокувала до місця події.

– Ось! – клієнтка зупинилась просто навпроти сходів до звабливої цукерні, з якої, як на зло, зараз особливо гостро пахло чомусь саме мигдалем. – Ось звідси все й почалось!

Намагаючись не дивитись на прикрашені золотавим віночком, що символізував їхнє сонце, двері крамниці, котрі ніколи не зачинялась на свята, Хелісон дістала з робочої сумки очищувальний порошок й сипнула ним під ноги тері Вайолі. Спочатку треба було відсіяти аури всіх, хто тут встиг пробігти і до, і після неї.

Кілька хвилин у снігу інтенсивно іскрило розмаїттям всіх кольорів веселки, і на цей невеличкий феєрверк збіглась дітлашня, чиї батьки були зайняті ліпленням снігових скульптур. Це було цілком очікувано, тому, для них в Хелісон завжди був запасний мішечок. Відсипавши всім по жменьці, вона полегшено видихнула, коли ця галаслива зграйка кинулась вулицею, розсипаючи довкола себе кольорові іскри.

Тим часом, місце довкола клієнтки встигло очиститись від чужих нашарувань, й Хелісон дістала мішечок з порошком, що мав сформувати ауру тері Вайолі на ту мить, коли вона побачила снігодуха:

– Відтворіть у своїй уяві все, що бачили, коли вирішили, що це для вас важливо. Як можна яскравіше.

Клієнтка завмерла, прикривши повіки: було помітно, що для неї це дійсно важливо, навіть, якщо вона помиляється. Й зараз Хелісон дуже хотілось аби це не виявилось помилкою. За хвилину, довкола тері Вайолі сформувалась золотиста аура, яку дівчина увібрала до невеличкої кришталевої сфери. Кулька спалахнула й шукачка пустила її пливти у повітрі.

Трохи зависнувши на місці, сяйниста сфера похилиталась з боку в бік й полетіла на дорогу, якою вночі, на щастя, рух припинявся й можна було спокійно перетинати, не боячись, що звідкись зараз вискочить швидкісний магохід. Вони, звісно, були налаштовані миттєво зупинятись, але переляк було гарантовано. Особливо його пасажирам, котрі від такого гальмування часто набивали ґулі. Зате всі залишались живими й без серйозних травм.

Десь на другій половині проїжджої частини кулька зупинилась і впала в пухнастий сніг, яким вже встигло добряче припорошити утрамбовану дорогу. От з цього й починався пошук! Хелісон випустила з руки пошукове закляття, й воно, сяйнистою формулою опустилось поряд з кулькою, після чого різко зірвалось догори, заметушилось якимось шаленим зиґзаґом та… рвонуло вперед зі швидкістю магоходу…

– Що?! – розпачливо витріщилась вслід йому дівчина. – Ну, ні! Це просто нелюдяно! – тупнула вона ногою, розуміючи, що пошуки значно ускладнюються.