Акт 13: Що буде далі?

'' На шлях боротьби встаю
Не боюся
Себе шукаю...
Відвазі й силі даю волю
Невидимого меча тримаю при собі
Дух нескорений у мені.
Я готова до бою... ''
                                                          Карина Горай

     Ніч накрила своїм крилом Париж. Місяць сяє на небі разом зі своїми подружками зорями. Місто освітлене вуличними ліхтарями, проте на самих вулицях немає нікого. Всі зараз подорожують по царству Морфея. Хоча, не всі.
      Я сиджу за столом у своїй кімнаті та перечитую свій блокнот. Занепокоєння щодо сьогоднішньої вилазки все більше зростає. І як Ною вдається не турбуватися про таке. Навіть Ванітас нервує, хоча по його обличу й не скажеш. Та й він зараз думає, що робити. Як би мені не хотілось, але треба йому допомогти. 
     Вийшла зі своєї кімнати та пішла до виходу з отеля. Добре знаю, хто там вже чекає.  Вийшовши з Галереї Валентина, побачила Ноя, який з головою поринув у книжку. Цікаво, а що він читає? Не встигла я спитати, як позаду мене вийшов Ванітас.
- Ви однозначно не квапились,- промовив Ной та закрив книгу.- Ще трішки і я завершив читатаи цю книгу.
-Що...- Ванітас однозначно здивувався, адже не чекав з собою когось ще.
-Не знаю, куди ми йдемо, проте не хвилюйся,- почав казати з усмішкою біловолосий.- я добре виспався!
-Тебе ніхто не питав!- грубо відповів Ванітас та пішов вперед.
    Ной нерозуміючи подивився на мене. Я ж лише пожала плечима та почала наздоганяти Чорниша. Порівнявшись з ним почала важливу розмову:
- Ванітас, я розумію, це не наша справа і ти хочеш все зробити сам. Але ми не можемо бачити, як ти страджаєш.
- Я розумію, ти знаєш майбутне та минуле лише декількох осіб. Але ти знаєш лише поверхню цих знань. Ти не знаєш, що насправді довелось пережити. До того ж, тобі має бути байдуже до мене,- не обертаючись на мене мовив чорнявий. Але вже досягнення, що він не огризнувся та почав говорити більш відверто.
- Ти правий, що я не знаю багато чого про тебе. Але ти мені не байдужий. За цей короткий період, що ми провели разом, ти став мені другом. Хоч ти часом і буваєш надокучливим та пришелепкуватим, проте я ціную ті миті, що провела з тобою. Так само з усіма. Ви справді стали мені дорогими людьми.
   Завершивши говорити, я подивилась на Ванітаса. Він повернув голову у протилежну від мене сторону. Але я побачила палаючі вуха. Легеньго посміхнулась на цю дію.
- Не верзи дурниць,- почав він.- Ти теж не скарб. Вічно суєш свій ніс не у свої справи, але чомусь тобі ніхто нічого не говорить.
- Може тому, що вони не проти?
- Бо ти дівчина, і скажи щось не те, то все. Образилась на все живе й неживе.
- Це коли я так ображалась!?
- Я теж такого не пам'ятаю,- сказав позаду нас Ной.
- Да ну вас,- лише й промовив Чорниш.

***

- Це Нотр-Дам !!!!!!? - крикнула я.
- Та не кричи ти! Нам не потрібно привертати увагу! - сказав Ванітас.
- Дай надивитись на цю красу. Такий шанс тільки раз у житті випадає! Прийнані в моєму.
        Отже, зараз ми знаходимось на порозі найвідомішого в історії собору готичного мистецтва- Нотр-Дам-де-Парі. Саме тут відбувалися важливі історичні події, включаючи коронацію Наполеона I та реквієм за Шарлем де Голлем. Собор також став місцем дії відомого роману Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері", що привернув увагу до збереження готичних пам'яток. Шкода, що у моєму світі сталася пожежа, яка завдала серйозних пошкоджень.
- Пішли вже, - Ванітас узяв за руку та повів у інший бік. - Як усе закінчиться, Ной зводить тебе сюди.
" Це що, ти мені побачення вирішив влаштувати? Ні. Хоча ... Але ні. Ні, ні, і ще раз ні. Але якщо музика заграла так, то  я обов'язково тебе з Жанною зведу. От веселощів буде" .
- Чого це ти там замовкла? Вже мрієш, як усе проходитиме? - запитав пошепки Черниш.
- Твоє щастя, що він не чує.
  Він недобре посміхнувся. Ой мамо, відчуваю зараз буде щось. І ось цей *запроданець просто штовхнула мене до Ноя. Той встиг мене спіймати, хоч краще б я із землею поцілувалася. А цей *пришелепкуватий іде собі задоволений. Ну все, війну оголошено. Я пригадаю йому все. Моя помста буде солодкою тільки для мене. Може в лиходії податися?
- Все гаразд? - запитав мене Ной після того, як я стала на ноги не без його ж допомоги. І знову згадавши всі незграбні моменти, особливо останній, щічки вкрилися рум'янцем.
- Так, все гаразд. Просто не помітила камінь і спіткнулася. Я таке *одоробло, - пробубнила я. Ну не казати ж, що мене спеціально до нього штовхнули. - А де наш *схиблений?
- Сюди, - відізвався зниклий товариш. У цей час він намагався відчинити двері. Ну, як відчинити. Зламати.
- Обережніше! Ти хоч уявляєш, скільки праці пішло на ці двері! Я не можу просто стояти осторонь і бачити, як ти знищуєщ історичну спадщину!
- Да тихіше ти! По іншому тут ніяк.  Нам потрібно всередину. Самі спробуййте у такій темряві нормально щось відчинити, - домовив чорнявий і роздалось клацання та відчинились двері.- Є.
- Гей! Що ви тут робите! - позаду пролунали голоси. Ми озирнулись та побачили двох чоловіків у формі, яка схожа на ряси католицьких священників, та плащах.
- Саме час, - сказав Ванітас та зробив досить загрозливу (смішну) пику.
- Я пас. Можу морально повболівати за вас, - одразу відійшла я. У бійках я не сильна. Не люблю фізичного насильства. Мені до душі моральне.
- Тоді стій осторонь. Ной, допоможи.
Хлопці швиденько впорались з вартовими. Зтягнули з них одежу та одяглись у неї. Мені ж випала нагода в п'ять хвилин роздивитись собор. Я змогла роздивитись лише декілька статуй у цій темряві.
- Гаразд. Ми замаскувалися і можемо вирушати на розвідку!
- Чекайте, а я?! Мені маскування не належить?
- А й правда. Її легко помітять, - підтвердив мої слова Ной.
- Саме це нам і потрібно, - відповів блакитноокий. - Вона стане приманкою.
- Якою ще приманкою?! Ти мізки втратив чи як!? - почала обурюватися, але мене перебили.
- Я думав ти розумніше і сама все зрозумієш, - акторськи зітхнув Ванітас. - Доведеться пояснити. Якщо ми потрапимо на очі, то найкращим варіантом буде, якщо ти відвернеш увагу на себе. Це найкраще в тебе виходить. Відволічиш їх, поки я з Ноєм розберемося з основним завданням. А потім прийдемо за тобою.
  Тепер я дивлюся на нього, як на рідкісного ідіота, ким він взагалі-то і є.
- Скажи чесно, ти справді ідіот чи тільки прикидаєшся ним? 
- Що не так? Чудовий план, - захистився Ванітас.
- Ну тоді якщо хочеш вже вирушити на той світ, тоді будь ласка. Жаль тільки на власні очі це не побачую
- Тобто? Я що, тут помру?! Ти ж жартуєш, так? Скажи, що це жарт, - почав благати мене Ванітас. Але я не я, щоб так просто здатися. Лише заперечно кивнула.
- АААААА! Гаразд, йдеш із нами, - з цими словами він розвернувся і пішов тільки у йому відомому напрямку.
- Навіщо ти так із ним? Він може й образитися, - запитав мене Ной, поки ми йшли за ініціатором цієї подорожі.
- Це була вимушена справа. Ми повинні бути поруч на цей раз, - пояснила я.
   Перше, що ми побачили, це величезний зал. Високі стелі з високими арками, витончені вітражі та детальна різьба по каменю. Розташовані різноманітні релігійні артефакти, як розп'яття, статуї святих та ікони. Атмосфера зали наповнена містичністю і певною загадковістю. Слабке місячне світло, що проникає через вітражі, створює ефект магії і чарівності. Ванітас пройшов вперед до статуї та почав щось на ній шукати.
- Хм, я пам'ятаю, це було десь тут
Десь на щось нажав він та спрацював якийсь механізм. Одна з плит на підлозі відсунулась, даючи перепустку в підземеллі. Одразу згадала жарти про бабусин погріб.
- І куди ми потрапимо цим проходом? - запитав Ной.
- У катакомби, - відповів Ванітас. Ми почали спускатися. - Тільки ці зовсім не схожі на ті, де ми були. Ті були входом у підземний лабіринт під усім Парижем... Але в ці катакомби може потрапити лише той, хто про них знає. Це місце, де мешкають церковні мисливці.
   Коли ми вже достатньо спустились, запалили лампи та продовжили шлях. То вузькі, то широкі проходи. Заблукати простіше простого. І як тільки через стільки років Ванітас пам'ятає про кожен поворот?
   Кожен йшов поринув у свої думки. Я ж почала розмірковувати про останню зустріч із "Місяцем". Тоді я не звернула уваги, але зараз це мене все більше турбує. Питання, чи подобається мені тут. Наче я переїхала і тепер мене запитують. Друге, не менш дивне, добро на стосунки. Хіба його не батьки дають? І то не всі. Тільки старого загартування. Сучасним все одно, аби діти були щасливі. Але з чого лівій "людині" говорити таке? Якщо скласти все, що я маю, то я справді пов'язана з вампіром блакитного місяця. Навіть набагато тісніше. Але яким чином. Звичайно, у манзі зовсім мало відомо про нього. Проте не можна виключати, що є й інші вампіри, народжені під блакитним місяцем. Взагалі, все не те! Навіть якщо припустити, що я родичка за фактом крові (адже іншого пояснення я не знаходжу, як моя та Ванітаса схожі), що цілком суперечить тому, що я з іншого світу. Аааааа! Як все складно! Хто я взагалі така? За своїми міркуваннями я не помітила, як ми дійшли до кімнати з черепами.
- Чому саме кістки? Чому не зброя чи не одяг, а саме кістки? – запитала вголос.
- Хіба не найкращим трофеєм буде залишки ворога? - поставив мені запитання Черниш.
- Я не ризикнула б залишати у себе залишки ворога. Це неповага до мертвих. Плюс, це страшно і огидно.
- Це зовсім не схоже на ті катакомби. Це кістки людей, які якимось чином відрізнялися від інших? - спитав Ной.
- Як би так відповісти, - почала я. Незручно про це говорити.
– Ні. Це... - продовжив Ванітас.
- Всі кістки тут належать вампірам! - пролунав голос ззаду.
   Ми синхронно озирнулися назад. Перед нами стояв хлопець із жовтим кучерявим волоссям, зеленими очима та тією самою формою ордену. Рістом на рівні з Ноєм. Може трохи нижче.
- Гляньте сюди, бачите? - продовжив хлопець. - У цього черепа все ще є ікла. Те, що ці ознаки "перезапису" залишилися навіть після смерті, говорить про те, що це був вампір високого класу. У цій кімнаті лежать кістки всіх вампірів, яких у підземному лабіринті вбили наші попередники. Вигравірувані над ними імена належать воїнам. Вони змагалися один з одним, визначаючи за кількістю голів вампірів, хто був сильнішим.
   Ной і Ванітас шоковані, а я від страху ледь стою. Серйозно, скільки мене ще раз так лякатимуть! Коли прийде моя черга лякати!
- І, ем... Ти...? - намагається спитати Ванітас.
- Зараз ви будете в ще більшому шоці, - ледь вимовила пошепки на вухо Чорнишу. Потрібно ж якось їх підготувати.
- А Я? Мене звуть Роланд Фортіс. Я шостий паладин, удостоєний зеленої яшми! - представився "Сонечко". Ні, ну серйозно, він схожий на Сонце.
- Паладін... один із дванадцяти капітанів, які очолюють церковних мисливців!- разом сказали Ной та Ванітас. Вони не очікували тут побачити таку високопоставлену особу. Крім мене. Треба було сказати їм заздалегідь. Тепер я нервую через це.
- Ай, годі. Ви вганяєте мене у фарбу. Давненько мене не називали "капітаном", - почав Роланд. - Адже мене нещодавно прикріпили до цього району. Я просто ходив, патрулював околиці, але ноги самі мене сюди завели!
- Ясно ... - абияк видавив з себе Ванітас.
- І? А ви двоє – хто такі? – запитав капітан. – Ви повинні працювати на поверхні, а не тут. Що ж ви робите в такому місці?
- Нам... Нам дуже шкода, сер! - почав Чорниш. - Я Вінсент, а це Гілберт. У церкві ми виявили секретний прохід, що веде під землю, якого не було у записах. Нам варто було одразу ж доповісти про це мисливцям, але ми здурили і спустилися сюди самі, просто подивитися, і ось тепер ми блукаємо тут уже кілька годин.
– А? Так ви загубилися? Тоді нас таких уже троє!
– Чого? Пане Роланде, ви... Ем. Ви загубилися? - запитав блакитноокий.
— Так, саме так! — безсоромно відповів капітан. - Мабуть, усе це божественне провидіння. Адже саме тому, що я загубився, зустрів вас двох!
"За мене зовсім забули. Може воно і на краще? Є шанс по-тихому злиняти. Але я не знаю цих лабіринтів! Гаразд, будь що буде".
Закінчивши свою промову, капітан все-таки звернув на нас увагу і його перемкнуло.
- Ой, перепрошую, я вас не помітив, мадмуазель. Що така юна леді робить у такому місці?
"Треба терміново вигадати щось ..."
- Я представник церковного ордена мисливців Великобританії. Мене надіслали для отримання допомоги.
- Отримання допомоги для Великобританії? - перепитав Роланд. Хоч би повірив.
- Правильно. Інформація абсолютна секретна. Про неї знають лише деякі. Мене направили сюди під найсуворішим секретом і проводжали до головнокомандувачів, але... Супроводжуючі залишили мене, сказавши, що їх терміново викликали. Я чекала на них довго. Але потім мені зустрілися молоді пани та запропонували свою допомогу.
- Посол від Великобританії... Не чув нічого такого, - навострився капітан.
- Мабуть, вас ще не попередили, - ось це я намудрила. Сподіваюся, мене не посадять за таке.
- Що ж... Тоді йдемо за мною! Мої вірні підлеглі обов'язково будуть шукати мене! - говорив Роланд та пішов Бог знає куди.
- Як у тебе взагалі голова здогадалася до такого? Посол Великобританії...- пошепки сказав мені Ванітас, поки ми йшли за мисливцем.
- Я взагалі думала прикинутись іноземкою, яка загубилася. Але мені ця ідея не сподобалася, -так само пошепки відповіла.
- Чому заздалегідь не попередила про таке?-з незадоволеним обличчям спитав Чорниш.
- Ехе, забула.
- Гаразд. Ной, якщо він приведе нас до кімнати охорони мисливців, нам доведеться несолодко. Чи можна якось вирубити цю людину? – запитав вже в Ноя Ванітас.
– Ні. Я не можу знайти його вразливе місце.
- Тоді, ти його заговориш, - це вже звернення до мене.
- Він, звичайно, виглядає як відкрита людина, але... Він уже все знає,-відповіла я.
- Що!? - хлопці подивилися на мене, ніби я щось надприродне сказала.
   Ми й не помітили, як увійшли до великої кімнати. Тут лише колони та настінні свічки, і проходи в кімната або далі в тунель. Але саме в цій кімнаті нам доведеться не солодко.
- Що це? - різко спитав Роланд і підбіг до стіни. - Вінсент, Вінсент! Підійди сюди на хвилинку! Ці письмена на стіні...
- Письмена? - підійшов блакитноокий.
- Ні, Ванітасе, стій! - крикнула я, але не встигла. Роланд схватив його та кинув в одну з таких кімнат. Активував механізм і з'явились грати.
- Отже, -  Роланд дістав щось схоже на гранату, і кинув у наш бік.
- Заплющте очі! - крикнув нам Ванітас.
   Граната засвітилася і вибухнула. Сподіваюсь, Ной встиг заплющити очі. Мені то ця штука не страшна. Чекайте... А чому в мене все пливе перед очима? Хіба вона не діє лише на вампірів? Але я ще можу орієнтуватись і стояти, а от Ной... Йому набагато гірше.
- А як я й думав. Ви вампіри. Боляче? Це світло здатне повністю "відключати" ваші очі, - сказав мисливець.
Я підбігла до Ноя, адже він зараз дуже вразливий.
- Хоча ні... - він показав на мене. - Ти не вампір, якщо можеш рухатися і бачити. Але й не людина, раз бомба подіяла на тебе, хай і слабше. Напівкровка?
- Та що ви все заладили... Напівкровка, людина, вампір... Та яка до біса різниця! Якщо вампірам потрібна кров для життя, це не означає, що вони монстри! Монстри є й серед людей!
   Він глянув на мене засуджуючим поглядом.
- Цей одяг не ваш. Ви вбили тих... В кого його вкрали?
- Ні... Ні...- відповів Ной.
  '' Справи кепські. Я хоч і знаю, чим це закінчиться. Але моїм завданням було звести втрату до мінімуму. Що робити, що робити? Вари казанок, вари.''
— Поняття не маю, що вам тут треба... Але жоден вампір, який опинився в подібному місці... Не залишить його живим. Ми – церковні мисливці. Божественні мечі, що карають червонооких єретиків... Що сміють порушувати принципи створеного Богом світу! - він дістав шприц з мекстурою і вколов собі в шию. Коли закінчилась рідина рідина та дістав свою зброю. - Хай буде так!
   Я сиджу і не знаю, що мені робити. Він набагато сильніший. Сумніваюсь, що зможу його так само залякати, як й Шарлатана. Я безсила тут. Я не та сама супер потраплянка в якої є ті самі надприродні сили і яка рятує своє кохання.
   Ной намагається встояти на ногах, незважаючи на те, що йому дуже погано.
- Ной, не здумай з ним битися в такому стані, відступи! - крикнув Ванітас.
- Ні... Нізащо не залишу вас тут, - ледь промовив Ной.
- Хіба схоже, що зараз час хвилюватись за інших!? Ти навіть моє попередження повз вуха пропустив, дурню! Соня, скажи йому! - кричав Ванітас.
- А треба бути конкретнішими у поясненнях! Ванітасе! Вічно ти... - кричав Ной.
   Далі звук почав доходити до мене, як у вакуумі. Вуха наче ватою забили. Стало важко дихати. Перед очима пливе. Температура повітря зросла. Чи це в мене жар? Слабкість по всьому тілу. Та що це таке!? Тільки цього для повного щастя не вистачало. Але я не знаю, що це. Мені страшно, але й водночас спокійно. Дивно. Поступово шум змінюється на голос... М'який, як у мами.
"Скоро ти знайдеш відповіді на всі питання" пролунало у мене в голові.