Акт 12: Незабутні катакомби

-Що ти зараз сказав? - перепитала я.

- Ти дампір, - як ні в чому не бувало відповів Ванітас.

- Ти ж жартуєш, правда? - запитала я. Зараз молюся всім наявним і відсутнім богам, щоб це був жарт. Адже від Ванітаса такі слова можуть мати безліч значень.

- Дай подумати .... Ні, - відповів той.

Зараз я ледве стримуюсь, щоб не придушити його. Вдих-видих.

- Аргументуй. Доведи, що це так,- все ще не втрачаю надію на розіграш.

- Так і думав, що ти так скажеш. По-перше, ти сильніша і витриваліша за інших людей. Підтвердженням є твоє поранення на дирижаблі. Від такого поранення та втрати крові будь-який інший би помер. Та й випадок з перевертнем. По-друге, твоя кров. Жанна розповіла мені, що моя з твоєю кров схожа на запах. Але тут є один маленький аспект. Щоб наша кров була схожа, ми повинні бути родичами. У мене не було сестер та далеких родичів. Та й сама сказала, що з іншого світу. Але ти досі намагаєшся повернутися додому, але вже згодом. Твої плани різко змінилися, отже, ти щось дізналася. Вибач, але поки ти нам не розповіси, я не можу відповісти на твоє запитання. Якщо ти звичайно нам не збрехала, - розповів Ванітас.

"Ось же пацюк! І коли це він встиг все проаналізувати?!  Пощастило, що він ще не помітив мій апетит. А може й помітив? Ну що ж, настав час бути серйозною", - подумала я про себе і зітхнула.

- Ванітасе, ти про що? - запитали хлопці.

- У чомусь він має рацію. Я не все розповіла вам. Точніше, недомовила та ще й багато чого, - сказала я. - Ной в курсі, що я не маю батька і ростила мене тільки мама. Докладно вона про нього мені нічого не розповідала, тільки коротенько. Я не в курсі, як наша кров може бути схожою, адже ми з різних вимірів. Тепер щодо моєї тут присутності. Я справді з іншого світу. Того дня я просто втомилася і швидко заснула. Уві сні я вже виявила двері, через які я й потрапила сюди. Але те, що далі сталося... - тут я замислилась.

- І що ж такого сталося? - запитав попелястий.

- В мене є поважні причини цього не говорити, поки що. Згодом, коли прийде час, я все поясню. А зараз давайте відкладемо це питання на потім. Якщо не помиляюсь, для нас в Данте щось є, - відповіла я.  Мені, звичайно, цікаво, з чого Ванітас вирішив, що я напівкровка, але в мене ще буде час його розпитати. А поки треба йти за сюжетом.

– Точно. Ось,- відповів Данте

Данте кинув Ванітасу ґудзик. Ной і я підійшли до нього і почали розглядати його.

- Меч і шість крил, - сказав Ной.

-Ті, на кого полює старий Орлок, винуватці зникнень вампірів... Церковний антивампірський загін. Мисливці, - сказав Ванітас зі страхом. Так, спогади про них не найприємніші. Ось як можна проводити досліди над дітьми?

- І який план? - запитала я.

- Невже твої здібності вичерпали свій ліміт і ти тепер не знаєш, що буде далі? - з дивною усмішкою спитав Чорниш.

"Ах ти ж... Я тільки заспокоїлась, то ти знову за своє! Ну все, тримайте мене семеро!"

- Ах ти ж бздюх*! Що ти там сказав, а ну, повтори! - з цими словами я накинулася на нього. Ну, як накинулася. Спробувала, але мене схопив Ной під пахви й тримає, поки я (даремно) намагаюся вирватися і проклинаю Ванітаса, - Куди, плюгавий*, пішов! Ану повернися, я не договорила! А бодай тебе чорти вхопили!

- Ной, не смій її відпускати, інакше проллється чиясь кров, - з глузуванням крикнув Ванітас, ховаючись за Данте.

-Твоя, наприклад! - вже я крикнула йому в помсту.

- Хлопці, припиніть, нумо жити дружно, - спробував усмирити нас Йохан.

- Гаразд, гнівом ділу не допоможеш. Тобі пощастило, цього разу, Ва-ні-тас,- сказала я.- Ной, можеш відпустити? Я поки що не збираюся нікого вбивати.

- Не вимовляй моє ім'я по складах, звучить моторошно, - пискнув Ванітас.

- Матиму на увазі, - з підробленою усмішкою відповіла йому. "Звичайно, щоб тебе залякувати, бугагагага". - Так ми йдемо чи ні.

-То куди ми йдемо?- спитав Ной, по-черзі дивлячись на кожного присутнього.

- У катакомби,- відповів Данте.

  Після такого невеликого збору, Данте, Йохан та Ріш ( дівчина-дампір в окулярах) повели нас до тих самих катакомб. Увесь шлях мене щось тривожило. Наче щось повинно статись. 
  Зараз ми їдемо на першому в історії трамваї. Для місцевих це вже стало звичкою, а от мене довго не могли посадити на місце, бо роздивлялась це чудо-техніки. Коли вже всілась, дістала свій маленький записничок. Добре, надосузі з'явилась змога написати все, що повинно статись, намагаючись нічого не забути. На додачу, що б ніхто їх не зміг прочитати, написала все українською. Передивляюся свої записи. В самих катакомбах нічого не повинно трапитись, а ось після них в ночі...

- Що читаємо?- несподівано збоку, в парі сантиметрів від мого обличчя, мене пролунав голос.

- Ванітас, йди до біса! - прикрикнула я та почала бити тим замим записником. Він почав сміятися та захищатися руками.

- Все-все, приймаю поразку. Ти виграла,- між моїми спробами попасти йому по обличчю сказав Чорниш.

- А ти не вкурлюй* мене!- відповіла йому.

- Так а що ж ти читала? З написаного я нічого не зрозумів. Твоя рідна мова?- всівшись нормально, спитав Ванітас.

- Так, тут написано моєю рідною мовою. А що написано, не скажу. Не заслужив,- насупилась та відвернулась від нього.

- Не хочеш, так не хочеш. Тоді й на твоє питання, чому я вважаю тебе дампіром не відповів,- відповів чорнявий та відвернувся до вікна. 

- Я ж вже говорила, що поки не можу розповісти все, що знаю. Це може призвести...- але домовити мені не дали.

- Призвести до повного хаосу, ''який ти могла б запобігти'',- руками показав лапки Ванітас.- Але...

- Але що?- спитала я.

- Ти не всемогутня, щоб все робити самій. Ти знаєш, що я з Ноєм тобі допоможем. Ще й Домі з Жанною додались,- продовжив блакитноокий.

- Сказав той, хто сам тримає все у собі, звинувачує себе та робить все сам,- відповіла я.- Проте... Дякую. Я звісно знаю, що можу вам довіритись. Але щось утримує мене.