Акт 10: Що таке кохання?

 З носіями прокляття ми швидко розібралися. Навіть ту дівчинку, що в оригіналі довелося вбити, врятували. Ну як ми... Точніше сказати, що всю роботу зробив Ванітас. Я ж намагалася допомогти постраждалим, але мене обходили десятою дорогою. Тому спостерігала всім здалеку. Але мене різко пробрав холод. Все ж таки інстинкти мене ще жодного разу не підводили. На останній секунді я дивом встигла ухилитися від атаки.

"Крига?... А так, точно. Вероніка де Сад. Ось тільки тебе мені ще не вистачало". Випрямилась і зло на неї глянула.

- Ти все ж таки змогла ухилитися! Мабуть, ти не настільки марна, як виглядаєш, - вигукнула вона. Навіть через маску я бачу, як вона посміхається. Дратують такі.

- А ти, мабуть, не така сильна, раз зі спини нападаєш, - шпилька за шпильку.

- Схоже тебе не вчили манер, раз сперечаєшся зі старшим. Ну, нічого, я навчу тебе, як треба спілкуватися.

- Боже, яка щедрість. Сама Вероніка де Сад хоче навчити мене манер. Але на жаль, я змушена відмовити, бо мати з тим, хто навіть свою сестру за сестру не сприймає, не маю належного бажання,- та я сьогодні прям в ударі.

- Ах ти ж... Я подарую тобі швидку смерть, - сказала Вероніка. Я її добряче розгнівала.

- Чим же я заслужила на такі заохочення? Чомусь я була впевнена, що мене заморозять, але залишить у свідомості, і до поки мерзнутиму в брилі льоду ... Повільно ... По маленькому шматочку будуть відрізати моє тіло, - все ж я вирішила довести справу до кінця.

- Сама напросилася!

У мене полетіли списи льоду, та ще й підлога теж кригою покривалася. Але не судилося мене проткнути, бо її зупинили.

- Досить, Вероніко, - сказав чоловік, не зрозумій звідки взявся поряд із біловолосою. Чи то палицею, чи якимось посохом, але від удару цієї штуки маска вампірки розкололася на двоє. Вона явно не очікувала, що він прийде. Та і я сподівалася також.

- Лорд Рутвен... - промовили ми разом. Тільки Вероніку почули, а я сказала собі, пошепки.

- Той, хто має ім'я бестії, "отруйний ікл королеви", не повинен поводитися таким неналежним чином, - прочитав нотації вампір.

- Ви дуже затрималися, - констатувала Вероніка.

- Вірно. Мій екіпаж зазнав атаки невідомих. Заміна транспорту зайняла деякий час, - пояснив Рутвен. - А тепер роз'ясни, що тут трапилось.

Замість Вероніки почав розповідати якийсь хлопець.

- Лорд Рутвен! Тут людина-послідовник вампіра блакитного місяця! Жодних сумнівів, ми бачили мітку на його руці! Але ця дівчина...- тут він вказав на мене,- Вона прогнала... Ні, залякала прокляття і вони втекли в страху! Вона дуже небезпечна!

"Щооооо?! Це кого я залякувала? Я ще нікого не залякувала! Так, попереджала. І взагалі, звідки він знає, що я там їм говорила? Підслуховував? Пацюк!".

Я, м'яко кажучи, здивувалася. У мене аж щелепа відвисла. Але довелося її назад підняти, адже "злий дядько" звернув увагу в мій бік. Мурашки по спині пробігли. Миттю він опинився навпроти мене. Я відскочила від страху назад, хапаючись за серце.

- Все сказане, правда? - зі сталлю у голосі запитав він.

- Нууу... Теее...- я не знаю, що сказати. Ще й страх скував.

"Давай же, Сонько, думай. Що таке сказати, щоб повірили й не вбили... О, придумала".

Я опустила голову і почала тремтіти. Сяк-так змусила піти сльози. А потім подивилися вампірові просто в око.

- Я не розумію *хник, про що говорив той пан,* хник. Весь цей час, хник, я була з друзями, хник, і ні про які прокляття не знаю, - жіночі сльози повинні подіяти.

  Він ще секунди з три на мене дивився, а потім розсміявся.

- Ха-ха-ха... Прошу мене пробачити! Мабуть, я вас сильно налякав, юна леді. Дозвольте розпочати з початку. Я Рутвен, служу її величності у сенаті. Чи можу я дізнатися  ваше ім'я?

- С ... Софія .... - я якщо чесно, просто в шоковому стані. Я думала мене тут покремсають, розчленують, зжеруть чи на органи здадуть, а тут...

- Яке чудове ім'я. Ідеально підходити до такої прекрасної леді.

- Д ... Дякую, - так ще й комплімент зробив! Якщо не врахувати його роль цьому світі, можна відразу заміж. І начхати, що він вампір і йому більше років, ніж історії існування Парижу.

- Дядько! - десь з натовпу крикнув Лука і підбіг до нас.

- Лукіус. Я радий, що з тобою все гаразд, - відповів Рутвен.

- Те саме стосується і вас! Я боявся, що з вами щось трапилось.

- Соняя! - На мене вже повністю мчав Ванітас. Але я не встигла зреагувати, і він затягнув мене свої обійми. - Я так радий, що з тобою все гаразд! Ти хоч уявляєш, як я хвилювався?! Як ти постійно потрапляєш у центр уваги? Ти ходяча катастрофа!

"А двадцять хвилин тому говорив, що і на відстань гарматного пострілу до мене не підійде".

- Це твої друзі, Лукіусе? - наше мирне возз'єднання перервав Рутвен.

- А?... Так-так, вони мої друзі. Месьє Ванітас і мадмуазель Софія, а ще... - не встиг хлопчик домовитись, як нас повалив Ной.

- Хвала богам, ви цілі! - ось у кого справді ведмежа хватка.

- Ной, прошу, відпусти... кисень закінчується...,- насилу і пошепки попросила я.

- Так, Ной, ти тяжкий! Злізь з нас! - заволав Чорниш.

- Ой, перепрошую, - вибачаючись, Ной зліз з нас і допоміг підвестися. Я з блакитнооким по повній вдихнули повітря, ніби його не було дуже довго.

- Думаю, краще закінчити святкування. Якщо ви не проти, я можу надати кімнати для відпочинку. Ви сильно втомилися, - лагідно каже Рутвен.

- Дуже вдячні за вашу турботу, місьє Рутвен. Проте ми вже маємо місце, де відпочити, - вдячно відповіла я. Йти до ворога в лігво якось не дуже.

- Тоді добре. З нетерпінням чекаю наступної зустрічі з вами, мадмуазель Софія, - попрощався з нами "одноокий" та пішов.

- Ти його зацікавила, - сказав мені Ванітас.

- Він дядько, звісно, гарячий, але... Не мій типаж,- відповіла я.

- Я все більше починаю міркувати, що ж в тебе голові, - все ще не відставав Черниш.