Акт 9: Моя чергова спроба не вмерти

- І... Так що! Ось! - закінчив свою промову Ванітас. - Якщо тут є хтось, хто думає, що він носій прокляття, крок вперед! Не соромтесь! Я, Ванітас, фахівець з вампірів, врятую вас!

Хвилинна тиша і залом пройшла хвиля обурень:

- Що за нісенітниця! Наступник блакитного місяця врятує нас? Носії прокляття з'являються через вампіра блакитного місяця! Вбити його!

- Що, на його думку, він робить? Влаштовувати галас у такому місці!.. — обурено спитав Лука.

- Без розуміння, - відповів Ной.

- А ви не бачите? - тут уже спитала я. Хлопці дивилися на мене. - Він намагається показати, що не несе небезпеки, хай і таким дивним чином. Я не знаю, яким місцем він думав, але свої думки можна було б донести іншим шляхом.

-Боже, боже. А я то думала через що весь цей гармидер, -  у залу увійшла висока дівчина в японському одязі. Біле довге волосся, чорна маска лисиці й віяло. Ну точно... Старша сестра Домі - Вероніка, - До того ж що тут робить людина? Та ще й чоловік. Який сморід. Людський дух надто огидний. У мене зараз ніс відвалиться.

"Яка неймовірна сила. Навіть на такій відстані я відчуваю, як повітря навколо неї згущується", - подумала я.

- Та тут запах не однієї людини, - продовжила біловолоса.

"Ну все, мені непереливки. Ісус нас розкрили, звалюємо!" - з цими думками я попленталась назад.

- Ось ти де. Куди ж ти зібралася! - вампірка одним помахом віяла створила крижаний потік. Потрапило і до Ванітаса, і до мене. Ну точніше, Ванітаса Жанна врятувала, але цього ніхто не помітив, зате всі дивилися на мене. Я все одно не встигла б відстрибнути, та й куди? Донизу. З третього поверху? Ні, дякую, я краще буду замороженою, але живою. Але не тут було. Хтось встиг мене схопити на руки та врятувати від обмороження. Як не дивно, але це виявився Ной. І ось він зараз стоїть перед усіма зі мною на руках.

- Навіщо ти врятував її? - запитала де Сад.

Ной хотів щось сказати, але я його перебила:

- Я нічого поганого вам не зробила, та й мій друг теж. Так, він наговорив всякого, але запевняю, в його намірах немає нічого такого. Давайте краще знайдемо компроміс і поговоримо як розумні істоти. Пропоную дипломатію.

- Ти, нижча істота, посміла ставити свій рід поряд з нами?! - розлючено сказала Вероніка. - Та як ти смієш ставити на рівні нас і себе?! Вбити її!

- Мені кабулець! Все, боженька, чекай, скоро я до тебе приєднаюся! - вже молячись про легку смерть, я не помітила, як була вже в іншому коридорі.

- Ну, і навіщо треба було доводити до такого? Могла просто помовчати, - звернувся до мене Ной. Я навіть не помітила, коли притулилася до його грудей. Вирішила подивитись на нього, але це була погана ідея.

" Боже, який він красень! Очі так і манять ... Ой-ой, мене не в той степ занесло. Бригаду лікарів мені, терміново. У мене серцевий напад від краси. Тепер я зрозуміла, чому Домі в нього закохалася... А так, точно... Ось ще моє завдання, тепер уже точно я їх зведу. Але спочатку..."

- Потрібно знайти Ванітаса, і якнайшвидше. Якщо він помре тут, то будуть непереливки нам потім. І ще... Можеш мене відпустити.

- А, так, звичайно.

 "Мені або здалося, або він не хотів мене відпускати. Ну нічого, не засмучуйся. Скоро Домі на руках носити будеш. Бугагагагашеньки! Ось це я сваха".

Але Ной все ж поставив мене на землю. Я ж спробувала згадати, де може бути цей чорт, як тут мене перервали.

- Месьє Ной, мадмуазель Софія! Ось ви де! - до нас підбіг захеканий Лука.

І тут я згадала:

- Швидко, закрийте вуха так сильно, як тільки можете!

Але я пізно згадала важливу деталь. Звук пролунав по всьому маєтку. Такий неприємний і дратівливий.

- Що це за кошмарний звук? - спитав Ной.

- Не знаю звідки він доноситься, але він перетворює вампірів на проклятих, - відповіла я, але краще б мовчала. Страх і нерозуміння завмерли в очах друзів... Друзів? Коли це я встигла прив'язатися до них. І ось, що мала бабуся, коли казала, що дорогим тобі людям ти приховуватимеш гірку правду, аби не бачити страху в їхніх очах. Вперше за довгий час мене гризнула совість. Чому, чому я не згадала про це раніше? Чи могло б все обійтися без жертв. І коли я стала такою м'якою?

Тут до нас біжать охоронці Лукіуса.

- Пане Лукіус! Слава богу, ви не...,- але не встигають домовити, як їх ріжуть ззаду. Тіла впали на підлогу, а з них полилася червона кров.

- Як... же... Так...,- від шоку я падаю на коліна. - Знову... Знову кров... Калюжа крові... Знову смерть... Я знову не змогла... Нічого зробити... Нікчема...

За своїм монологом я обійняла себе і дивилася на тіла. Чиїсь м'які руки лягли на мої плечі. Але згодом відпустили. Після них тепер так холодно. Якийсь павукоподібний тип захотів напасти, але Ной встиг відбити атаку.

- Що... Ти таке?! - ніби прошипів, спитав Ной у павукоподібного.

- Ной! - Лукіус би вже хотів втрутитися, але я встигла його схопити з-за спини.

- Прошу, не втручайся. Ти ще дитина, тому довір цю справу дорослим, - прошепотіла я йому. Він лише схвально кивнув і ми просто спостерігали за тим, що відбувається. Ной завдавав ударів і блокував їх. Кілька ударів і вони знаходяться на відстані трьох метрів один від одного.

- Запитаю знову. Що... Ти таке? - все ж таки Ной "злегка" впертий.

- Шар... Латан, - відповів "павук".

- Хі-хі... Саме так. Нас звуть... Шарлатан, - відповіла тінь за монстром.

Від цієї заяви Ной впав у сказ. Аж плитка під його ногами тріснула. Відпустивши Луку я швидко обійняла Ноя, аби його зупинити.

- Ной, ні! Прошу! Не треба! Він саме цього й досягає! - міцно, наскільки сили дозволяли, тримала хлопця, уткнувшись чолом на його плече. - Не треба... Благаю...

Я вже хотіла розплакатися, але Ной поклав свою руку на мої та сказав:

- Якщо ти так кажеш, то тобі я повірю.

Ці слова шокували мене. Мені ще ніхто ніколи не довіряв. Від цього мені якось спокійніше стало.