Акт 7: Давай зведемо їх?

- Я бачив... Шарлатана.- промовив Ной, все ще тремтячи від жаху. Він дістав блокнот і почав малювати, кажучи: - Не знаю, чи це був сон чи реальність... Але... Без сумнівів, саме ця істота... Спотворила справжнє ім'я мадмуазель Амелії! - він віддав малюнок Ванітасу.

 - Це жахливо. Зізнатися, художник з тебе паршивий, - ну куди не без його сарказму.

 - Зараз не час для жартів, Ванітасе! - відповів на підкол біловолосий. - Я абсолютно серйозний, чорт забирай! Якщо ... Якщо ця чорна істота є відповідальною за появу носіїв прокляття... Я ніколи не пробачу його. НІКОЛИ!

 – Хех! Хех! Я все чула, джентльмени! - вишукано увірвалася чорнява дівчина. Волосся довге, швидше до попереку чи навіть до середини стегон, бурштинові очі та форма... Військова чи мушкетерська? Я в цьому не розуміюся, але їй вона йде. Всі в спантеличено озирнулися, здавалося, я одна не була здивована. Воно й очевидно. Знаючи те, що станеться, дивуватися складно.

 - Домі! - звернувся до брюнетки Ной.

 - Ну привіт. Я так сумувала, мій любий. Мене звати Домінік де Сад. Я наречена Ноя, - все ще не припиняючи посміхатися, сказала вона. Я ж спробувала не засміятися від такої ситуації. Коли я читала, то була трохи здивована, але потім дізналася, що це жарт, не могла не перестати сміятися. Я пригадую, як моя колишня однокласниця пожартувала над другом. Але все обернулося тим, що вона стала його нареченою. Часом доля може пожартувати куди гірше за нас.

- Наречена? - Усі хором запитали присутні. Я вже сиділа вся червона від стримування сміху.

 - Ні! - відповів Ной. Все ж таки він не помічає спроб Домі.

 - Ну, Ной! Зовсім невесело, коли ти так реагуєш! - поплескала вона його по плечу.

 - Це була брехня?! - Запитала покоївка.

 - Не злиться, мадмуазель. Ви зіпсуєте ваше чудове обличчя ❤️, - Взявши ту за талію сказала Домінік.

 І тут мене розірвало. Замість звичайного сміху я залилася кінським іржанням. Намагалася зупинити, прикриваючи долонями рота, але погано виходило. Сльози від сміху струмком течуть, щелепа та живіт від сміху болять. Якщо зараз не перестану, то й помру зі сміху. Всі дивилися на мене, як на дурну. Лише Домі трохи посміювалася разом зі мною.

 – Це Домінік де Сад. І вона мій друг дитинства, а не наречена. Пристрій біля її ноги - автоматизований супутник, крайслер, - почав пояснювати Ной, але далі я вже не слухала. Налинула нова хвиля сміху, тільки згадавши, що сталося буквально секунду тому.

 - Може вистачить уже сміятися, ясновидця? У нас тут взагалі важлива справа. І хто мені тут десять хвилин тому розповідав про важливість завдання? - все ж таки вирішив перервати мою секунду слабкості Ванітас.

Я встала з підлоги, бо впала, коли сміялася, обтрусила відсутній пил, адже тут було ідеально чисто.

 - Кхм, перепрошую за такий невихований вчинок з мого боку, - і на знак вибачень злегка вклонилася.

 - Та гаразд. У цьому нічого такого немає. І тим паче ви перша, хто так відреагував на мій жарт, - вже до мене зверталася Домі. - Та й це мені потрібно просити вибачення за такий раптовий візит.

 - Неважливо. Рід де Сад був грубим ще задовго до твоєї появи, - вирішив заспокоїти ситуацію граф Орлок.

 - Ах, у мене вуха горять! У такому разі... Ще дещо, поки я груба, - Вона підійшла до Ноя й одягла на нього залізний нашийник. - Дозвольте мені запозичити Ноя, якщо ви не проти, - І потягла його на вихід. Мені навіть шкода його стало, напевно почувається, як собака на ланцюзі.

 - Домі, почекай! Будь ласка! Цей ... Цей нашийник ... навіщо? - вже кричав питав Ной у дівчини.

 Подальшої розмови ми не чули. Я доторкнулася до плеча Ванітаса і запитала:

 - Простежимо? - і підморгнула, не знаю навіщо.

 - Ти зараз серйозно? - запитально він вийняв брову: - Звичайно, навіщо питати.

  І тут він кулею вискочив із кабінету. Я побігла за ним, сказавши графу Орлоку, що все поясню пізніше. Ми стежили за "парочкою", але не чули їхню розмову. Коли дісталися бібліотеки, то в мене виникло питання, як ми пройдемо. Але Ванітас просто прослизнув, а я пішла за ним. Шпигуни, їй богу. Коли ми вже дійшли до "кордону", Чорниш окликнув Ноя, схопив мене за руку і ми стрибнули. Було відчуття, що стрибаю в чорну прірву, але я знала, що Ной нас зловить і ми вдало опинимося у світі вампірів. І він встиг. Яскраве світло, і ми всі на підлозі. Мене та Ванітаса Ной тримає за руки.

- Заради всього... Про що ви тільки думали?! - зійшов на крик Ной. -А якби я не схопив ваших рук!

 - Ми не могли б повернутися в цей світ... Правильно? - вирішив роз'яснити ситуацію блакитноокий. - Це не перший мій візит до Альтуса. Я знаю, що можу перетинати кордон, торкаючись одного з вас. Та і ясновидиця не стала зупиняти мене. Вона знала, що ти схопиш когось за руку. Значить, у нас там є справи.

 Я лише схвально кивнула.

 – Запис на поточний час. Ласкаво просимо, леді Домінік де Сад. Чи були якісь проблеми? - запитав механічний голос зверху.

 - Ні, все в порядку, - відповіла де Сад. - Виходимо, Ной .... Чому ви пішли за нами, люди? - це питання вже адресоване нам.

 - Тому, що ми знали, що ти хочеш розділити нас з Ноєм, - зі страшною посмішкою відповів Ванітас.- Вірно, мадемуазель ясновидиця.

   На це я лише закотила очі. Серйозно хто дає такі прізвиська. Я знаю майбутнє, але не все. Знаю лише головних персонажів та деяких другорядних і все. А ясновидець знає долю кожного. Треба буде присвятити його в цю маленьку особливість. Коли ми вийшли на вулицю, то я побачила жваву вулицю. Наче зараз не ніч, а день. Високі будинки у характерному для цього часу стилі. На небі червоний повний місяць, а від нього відходить щось ніби павутиння. Сміливо це місце можна назвати казковим для мене. У мене аж очі спалахнули від однієї думки, що хочу побачити місто з найвищої точки й намалювати. Все ж таки, наживо все здається іншим. Та схоже, не я одна захопилася оглядом.

 - Два чоботи пари, - десь позаду мене сказав Ванітас.