Акт 6: Місія, яку я повинна виконати

-А? Який опік... Айайвйяйяйяйяйяйяй!!! 

- Ой, вибач! Я не хотів зробити боляче! - хлопець почав махати руками.

- Не вибачайся. Це ж не ти його мені залишив,- я посміхнутися йому самою, що не є в мене, посмішкою, але, здається, вийшло погано.- Диво, що волосся моє ціле залишилося, та і я сама жива. А де хлопець?

Тут ми почали озиратися. Але ні його, ні Жанни вже не було, тільки Ванітас на землі валявся. І тільки зараз до мене дійшло, що не тільки я постраждала. Хоча про що я. Просто забула через те, що сталося.

- Нам усім потрібно до лікаря, - констатувала факт: - Чого лежиш і іржеш там, а? Давай, підіймайся. Тебе тягти ніхто не буде, - це вже звернулася до Ванітаса.

- Не думаєте, що все виглядає так, наче речі стають цікавішими,- промовив той.

- Та ти знущаєшся!? Ми тут мало не померли, а ти кажеш, що це цікаво! Ти псих чи хто?!! - кричала я на все горло.

- Ахахахахахахахахха!!! Тебе так весело дражнити!!! - хапаючись за живіт, уже катався по землі блакитноокий.

Від цього в мене почало сіпатись око.

- Ной,- крижаним голосом я звернулася до хлопця, той аж підстрибнув,- пішли. А він нехай і далі катається по землі й ловить заразу.

Тут я розвернулася, і пішла в незрозумілому для мене напрямку. Ной все ж вирішив піти за мною. За нами ми вже почули:

- Гей, ви що серйозно?! Залишите покалічену людину саму серед вулиці? Та почекайте ви!!!

З великими труднощами, але ми дісталися до кімнат готелю, який нам надав граф Паркс Орлок. Ванітас вирушив до себе, хоч ми й вмовляли його теж піти з нами. Зрештою, Ной провів мене до дверей кабінету медсестри, а сам залишився за дверима, кажучи, що йому не потрібна допомога. Я лише несхвально глянула на нього і зітхнула.

- Ну чому ви всі такі вперті? - скоріше саму себе запитувала, заходячи в кабінет. Мене зустріла миленька дівчина, років так 20-23, русява з двома косами, зеленоока, з веснянками та лікарськім халаті. Привіталася й одразу почала обробляти мій опік. Обробивши й перемотавши його, вона відійшла. Я подякувала їй і вийшла. Ной все ще стояв біля дверей.

- Ною, ти що тут робиш? Я думала ти до себе вже пішов, хіба ні? - запитала його стурбовано, адже він був поранений (напевно) сильніше, ніж я.

- Та ні, все гаразд. Вирішив дочекатися і провести,- мило посміхнувся.

- Може все ж таки зайдеш до медсестри або давай я тебе перев'яжу? Легше ж стане.

- Ні, ні, не варто. Я в порядку, правда. Давай краще проведу, ти ж не знаєш, де твоя кімната,- почав відмовлятися блондин.

- Добре. Але я оброблю твою рану і перев'яжу. І це не обговорюється. Так би мовити, послуга за послугу,- поставила руки на боки.

- Гаразд, умовила,- усе ж таки здався Ной.

На це я лише переможно посміхнулася. Ми пройшли вперед, потім сходами на другий поверх і ще трохи пройшлися. Весь цей час Ной розповідав мені цікаві історії зі свого життя. Усе ж із ним приємно спілкуватися, цей факт я визнала. Я й забула про рани. Дійшовши до моєї кімнати, ми побажали одне одному доброї ночі. Як виявилося, я була з ними по сусідству. Кімната була маленькою, але з усім потрібним. Прямо як у моїй квартирі. Шафа, стіл, ліжко, тумба. Що ще потрібно? На ліжку я побачила акуратно складений одяг, взуття і записку. Прочитала її й мені одразу приємно стало, що про мене хтось піклується. Граф Орлок усе ж таки хороший вампір. Прийняв мене як доньку. Від цього мені звісно трохи ніяково, адже я не звикла до такого, але все ж приємно. Я відклала одяг на стілець, адже зараз я страшенно хотіла спати. Прямо у своїй порваній сукні, чобітках і не мита вляглася на ліжко. І тільки зараз згадала, що маю перев'язати Ноя. Але я так втомилася. І він, зараза така, не нагадав. Гаразд, завтра якось розберуся, хоча сумніваюся, що згадаю. Сон одразу накрив із головою.

  І цього разу не обійшлося не без сюрпризів. Знову почав сниться той сон. Знову те прекрасне місце з озером. Тільки цього разу там хтось стояв біля берега. Бачила тільки чорний плащ і посох. Десь я вже бачила його?

- Вибачте, мсьє, ми з вами, бува, не знайомі? 

 "Яке все ж таки тупе запитання, зважаючи на те, що це сон".

Незнайомець повернувся до мене обличчям і я впізнала Ванітаса, вампіра блакитного місяця. Чорна шкіра, біле довге волосся і чарівні блакитні очі. І все ж досі не відомо, чоловік він чи жінка.

Від подиву я розплющила свої очі по п'ять копійок, намагалася щось сказати, та ось нічого не вийшло.

- Не хвилюйся, я не зашкоджу тобі, - вирішив перервати мовчання вампір. - Можу вважати, ти в курсі, хто я, правильно?- Я схвально хитнула головою - Тоді, мабуть, ти ставиш запитання, що я роблю у твоєму сні, що ти тут робиш і чому саме ти?- Знову позитивно кивнула. "Він" лише слабко, ніби втомлено посміхнувся.

- Я тут, щоб пояснити тобі все і відповісти на твої запитання. Ти тут, щоб змінити історію цього світу. А точніше, я хочу попросити тебе врятувати Ванітаса... - усе це "він" говорив із важкістю.

- Але чому саме я? Чому ні хтось інший? Адже багато хто хоче опинитися на моєму місці,- стримуючи порив емоцій, якомога спокійніше запитала я.

- По-перше, це було твоє бажання. По-друге, я не знайшов більше нікого відповідного, ніж ти. Твоя холодна розсудливість багато в чому тобі допомагала і тут не буде винятком. А третю причину ти сама згодом дізнаєшся,- також спокійно "відповів" вампір.

''Третя причина?''- я замислилась.

- Тоді можна останнє запитання? - вирішила, що на цьому вистачить і не буду його обтяжувати своїми запитаннями.

-Звісно

- Якщо я зміню історію і Ванітас виживе....  Чи зможу я повернутися додому? - зі страхом і надією вичавила питання, яке мене цікавило.

- Щойно історію буде переписано, я одразу поверну тебе у твій світ, варто тобі тільки знову побажати,- з теплотою в голосі відповів "чоловік".

- Тоді... - мій голос став звучати впевненіше, - Я врятую Ванітаса за будь-яку ціну.Навіть не так. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб мінімізувати втрати, а то й обійтися без них, - і, забувши про все, віддала присягу, як у "Чорній Конюшині", великий і вказівний пальці склала і приклала до грудей.