Акт 4: Мені не вижити у цьому світі!

Пам'ятаю ошелешений вигляд хлопця і важкі грубі руки, що тягли мене кудись, а далі темрява. Напевно втратила свідомість. Але я сподівалася, що ця непритомність поверне мене в мій світ. Але як виявилося це не так.

Уже приходячи до тями, в ніс вдарив запах ліків. Схоже я в лікарні. Насилу розплющила очі й побачила білу стелю. Повернула голову ліворуч, побачила ще два ліжка; потім праворуч - тумбочку, а на ній склянку води й ліки. Пощастило, що крапельницю не поставили. Тільки зараз, коли я більш-менш прокинулася, відчула щось на своїй шиї. З великими труднощами підняла руку і доторкнулася до шиї. Бинти. Все ж додумалися перев'язати, а могли просто кинути.

- Ех, а я так сподівалася, що це сон,- тихим, із хрипом голосом сама собі сказала.

Відчинилися двері й в палату зайшла, судячи з усього, медсестра. Не дуже високого зросту, напевно на рівні зі мною, чорне волосся зав'язане в низький пучок, навіть пасма на обличчя не вилазять, білий халат і медична шапочка. Але більше мене зацікавило її обличчя. Витягнуте овальне личко було майже білим, таке відчуття, що сильно хворіє, тонкі губи сильно виділялися на білій шкірі та бурштинові очі.

"Якщо моя пам'ять мене не зраджує, то бурштинові очі характерні для вампірів" - не знаю, до чого була ця думка, але тепер я хочу дізнатися, чи так це. Медсестра подивилася на мене і ніжно посміхнулася. Ніколи раніше не бачила такої ніжної посмішки.

- Уже прокинулася? Для звичайної людини вже швидко ти одужуєш,- без сарказму, з тією ж посмішкою сказала дівчина. Я тепер починаю замислюватися, чи не час мені міняти орієнтацію. Гаразд, жарт. Але я звернула увагу на її слова, і здогадки того, що вона вампір, підтвердилися.

- Ви ж вампірка, вірно,- вирішила все ж запитати. Від мого запитання вона встала в ступор. Дивилася на мене здивованими очима. Рот закривався і відкривався, як рибка. Мабуть, хотіла щось сказати, та слів підібрати не може. Я ж намагалася не засміятися. Але, схоже, цю тишу вирішив розбавити мій шлунок, або як розуміти, що саме в цей момент він вирішив про себе нагадати. Схопилася за живіт і відчула, як мої щоки починають трохи теплішати. Ну ось, не вистачало ще рум'янцем залитися. Коли таке в універі відбувалося, то соромно не було, а тут.

- Хі-хі, ти, мабуть, голодна. Схоже, ти особлива людина,- нарешті вимовила медсестра. Від цього я того слабко посміхнулася.- Почекай трохи, я принесу тобі поїсти. Тобі тут листа надіслали..., - і тут тільки помітила, що вона весь цей час стояла з конвертом у руках. Поклавши його на тумбочку, чорнява вийшла з палати. Піднятися мені вдалося тільки з п'ятої спроби, бо тіло все ломило. Відкрила конверт. У ньому був стислий лист, що вказував місце, куди маю прибути, коли й о котрій годині.

"Схоже, що про мій стан ніхто турбуватися не буде. Ну спасибі, що хоча б оплатили лікування, дадуть одяг і карету. Тепер не знаю як мені за це все віддячити. Адже все це не малі гроші коштує. Найкращим рішенням було б знайти роботу і половину зарплати віддавати. Але сумніваюся що мене візьмуть без документів. Хоча хто знає, є вони в цьому світі чи ні. Другий варіант піти працювати до "нього", вірніше вмовити на пів ставки. Мені то ще треба буде на щось жити. Я не планую тут затримуватися. Отже, який мій план дій. Погасити борг, у цей час знайти інформацію про портали, знайти такий або того, хто зможе зробити й повернутися додому. План до біса простий. Але саме такі часто йдуть коту під хвіст. Але жити тут я не збираюся. Мені потрібно додому. Там моя сім'я, навчання, єдина подруга, робота, комуналка за квартиру."

Мої роздуми знову перервали.

- Ось твій сніданок. Смачного,- медсестра поклала мені на коліна тацю з їжею. Шлунок знову дав про себе знати. Безоглядно взялася за їжу. Яєчня, бекон, каша, два бутерброди, кава - все було з'їдено менше ніж за хвилину. Що я, що медсестра, були повністю шоковані моєю швидкістю. Але мене добило те, що живіт вимагав ще добавки. Зазвичай такого сніданку мені вистачає на пів дня, а то й більше. З чого раптом такий апетит розігрався?

- Оце звірячий апетит. Таке відчуття, що ти не їла тиждень,- з ноткою співчуття вимовила дівчина. Від цього мені стало соромно. - Ну нічого, я принесу ще.

Забравши тацю, вона вийшла з кімнати. Тепер я думаю, що жарт за орієнтацію зовсім не жартом був. І шлунок знову подає звуки вмирущого кита. Сварю його в думках усіма відомими мені матами. Пощастило, що в палаті я одна, а то було б страшенно незручно.

Розглядаю кімнату. Нічого примітного. Білі стіни, ліжка, настінний годинник, поруч із ним стільці (мабуть, для відвідувачів), тумбочки, єдине, що мене здивувало, так це шафа. Зазвичай у палатах їх немає. Дивлюся на стілець біля мого ліжка: на ньому лежить складений одяг, а на підлозі стоять чоботи. Намагаюся встати на ноги, трохи похитнулася, але встояла. Беру одяг, розгортую. Найпростіша сукня, що може бути в цьому світі. Без зайвих ажурів, прикрас і подібних дрібничок, а правильніше сказати - повна їх відсутність. Високе горло, рукави-ліхтарики, довга спідниця, гарний коричневий колір. Усе як мені подобається. Взагалі я ненавиджу сукні, але такого фасону я б носила. Чоботи були до середини гомілки на невеликому каблучку. Я подумала, що вони зимові, але вони виявилися з легкої тканини, тож спекотно не буде.

Минуло ще близько десяти хвилин, як відчиняються двері й входить медсестра вже з "візком" їжі. Приємний запах одразу вдаряє в ніс, слинки збираються в роті, а живіт зрадницьки бурчить. Вона підходить до мого ліжка і я одразу беруся за трапезу, попутно подякувавши їй. Вона лише посміхнулася мені тією самою ніжною посмішкою. З такою горою я впоралася за п'ять хвилин. Що знову мене здивувало. Дивлюся на годинник і розумію, що вже час збиратися. На моє здивування, сестричка все зрозуміла, забрала "візок" із посудом, попрощалася і пішла. 
Перевдяглася вже у свій новий одяг, заправила постіль, взяла лист і вийшла. Якось дивно, але вихід я знайшла швидко, хоча часто губилася. Вийшовши на вулицю, я побачила красу. Навіть те що багато людей було мене не збентежило. Насолодилася трохи, спустилася сходами й підійшла до єдиної карети. Запримітивши кучера, запитала: