Ілюзорна відвідувачка

«Хочеш?» - вкотре чую крізь сон – і прокидаюсь.

Лежу із заплющеними очима. Внутрішній зір випльовує давно знайому пляму, що поволі набуває форму і…

Господи! Та це ж обличчя! Виразні сірі очі, тонкий кирпатий носик, невеличкі пухкенькі губки… Яка красуня! Хто вона та що робить у моїй свідомості?

«Хо-о-очеш?» - жіночий голос протягує так мелодійно і зазивно, що я не в змозі більше мовчати:

- Хочу! Хочу! Хочу! – відповідаю їй уголос, майже зриваючись на крик.

«Та тихо ти, Івана розбудиш!» - шикає на мене незвана гостя. І справді:

- Улю, ти чого? Із тобою все гаразд? – питає чоловік, обмацуючи в темряві моє обличчя. – Ти кричала!

- Не зважай… Наснилося… - відповідаю якось кволо, бо і сама не впевнена у тому, що ж то таке було.

Чи почувся мені той голос уві сні? А, може, й лице дівоче теж привиділось? Та моя примарна візитерка більше не подавала голосу.

- Спи, любий, усе в порядку…

- Гаразд… Солодких снів…

Що б то не було, але сон як рукою зняло. Ліжко стало незручним, а голову не покидала гостя із бузковим волоссям та плани на вихідні.

Завтра – звичайна літня субота. Спозаранку маю покататися на велосипеді, а після сніданку намічена прогулянка із сім’єю до зоопарку. Кажуть, наче вже слонів та жирафів завезли… Нехай мої хлопчаки подивляться на те диво одними із перших.

На вечір запланований похід на річницю Марії – моєї подруги, сестри та хрещеної Мишка, старшого сина. Нізащо пропустити не можна – бо я зобов’язана їй аж чотирма життями! Уявити страшно, що могло статися із моєю родиною у Слов’янську п’ять років тому, якби не вона…

Уся неділя буде витрачена на ретельні збори дітей до табору. Вони від’їжджають у понеділок, аж на два тижні. Що я без них робитиму увесь цей час – питання риторичне та сумне. Тому мені й самій слід підготуватися до цієї події… Для початку хоча б морально.

«То хочеш ти, чи ні?» - несподівано різко вириває мене із думок ілюзорна відвідувачка.

«І чого це я «ілюзорна»? Са́ма що не на є, справжнісінька. Хочеш поглянути на мене іще раз?»

- Хо-очу-у… - відповідаю тремтячим від хвилювання голосом, бо не можу збагнути: вона читає мої думки, чи що?

«Ну, звісно ж, читаю – як і ти мої! Зрештою, ми ж одна й та сама людина! Хіба може бути інакше?» І перед внутрішнім зором знову постає жіноче лице. Таке схоже на моє, але… із бузковим волоссям!

- У мене що, галюцинації? Я – шизофренічка? – від страшного передчуття у горлі виникає пустеля. Намагаюсь ковтнути слину, але не вдається. Біжу на кухню, залпом випиваю дві склянки газованої води із холодильника.

«Е-ей, ти що робиш? – питає дівчина. – Застудитися хочеш? І навіщо тобі посеред ночі стільки СО₂ у шлунку?»

- Що? – шепочу. - Що-о-о?

Хапаю повітря, мов риба на суші, та на ватних ногах сповзаю на стілець.

«От що я тобі скажу, Уляно! Тільки ти заспокойся і спроможись дослухати мене до кінця! – каже дівчина. - О’кей?»

- Добре, - мого голосу майже не чутно, а очі бездумно свердлять ополоник, що висить під кухонною шафкою. – До-обре-е…

«По-перше, ти можеш читати мої думки так само легко, як і я – твої. Завдяки цьому ми і спілкуємось прямо зараз. По-друге, краще відповідай мені у свідомості. Чи ти хочеш весь час будити чоловіка нашими балачками? А по-третє, і це головне, - ти не шизофренічка, а звичайна нормальна жінка… Просто я… розумієш, я – це ти, тільки з паралельного виміру».

І тут я зареготала… Та так голосно і надривно, неначе навіжена коняка… Фантастикою останній раз захоплювалась ще у юності і уявити собі те, у чому запевняє мене мій же голос… ще й в голові… та неможливо просто!

«Можливо! Схаменись! І хоч двері зачини. Бо Ваня зараз знову прокинеться!»

І справді, як знала… Йде мій коханий…

Довелось сказати чоловікові, що після того «кошмару» мене здолала спрага. А потім, зненацька, нахлинув смуток щодо від’їзду дітей. Я розревілась і зосталась на кухні, аби нікого не розбудити…

Ну, відмазка, чесно кажучи, вийшла так собі: щойно лунав мій істеричний сміх, а я запевняю чоловіка, що засмучена! Та, певно, мої опухлі невиспані повіки переконали Івана у правдивості моїх небилиць, тож ми разом повернулися до ліжка.

Розслабитись і заснути ніяк не вдавалось. Певно через те, що я ревно намагалася не думати про нещодавні галюцинації. Мене поперемінно морозило і підігрівало… І тільки-но тіло почало відтаювати і мліти у переддрімотному стані, як внутрішній голос повернувся знов:

«Так що, ти хочеш чи ні?»