Мій Милий Дім!

Зранку прокинулась удома… Аж просіяла!

Поряд спить саме мій чоловік – у темряві заштореної кімнати провела долонею по правому передпліччю, намацала знайомий шрам. У його двійника такого немає… Так сон то був чи ні?!

«Ні-і-і… Ти досі сумніваєшся? - відразу відгукнулася Уляна, що, як завжди, на своєму місці – тобто у моїй свідомості. – Доброго ранку!»

«Оу, доброго ранку, Улю! Як гарно бути вдома! Вітаю нас обох із поверненням! А то мені ще дітлахів до табору збирати – я мало не забула!»

«А нам до Львова завтра… Добре, що ти почерпнула усе потрібне так швидко!»

«Еге ж! Тепер би ще не запустити все на самоплив…»

«У тебе не вийде! Я над цим попрацювала», - запевнила мене двійнючка.

«І як це розуміти?»

«А ти у чоловіка запитай!»

«Так і зроблю! Але нехай ще поспить…»

***

Напевно, я аж занадто прискіпливо розглядала Свого Івана, бо за хвилину він уже прокинувся… Його блакитні очі горіли цікавинками:

- Ну-у-у… - протягнув він із такою рідною усмішкою, - розповідай, що то учора таке було?

- Ти про що?

- Ну, як же? З самого ранку в тебе рот не затикався – весь час якісь жарти розповідала. Я вже й забув, коли ти останній раз була такою…

- Та-а, то таке. Вирішила додати до нашого повсякдення трохи свіжості.

- Потім ми були у зоопарку та у Марусі… І ти весь час розповідала про те, як мрієш картини малювати…

- Писати… - виправила я його.

- Так, писати. А як нас носило по всьому місту майже до півночі – у пошуках мольберту… Що це було? Я, звісно, не проти таких експромтів, але це щось зовсім на тебе не схоже.

- Я тобі все пізніше розповім. Ти мені лиш скажи – мольберт ми-таки купили?

- Ти що, не пам’ятаєш?

- То купили, чи ні?

- Так. У дитячій стоїть…

***

Я прожогом рвонулася туди. І справді – стоїть! Вже навіть уявляю, якою буде моя перша картина – Інша Уляна біля «Чортового колеса»…

Від мого шумного дихання навіть малеча повскакувала і кинулася до мене:

- Мамо, мамо! Який учора був насичений день! Ми так весело провели час! – кричали наперебій хлопці.

- І ще, ми раді, що ти вирішила мольберт купити – ми також будемо іноді малювати, якщо ти не проти?!

- Звісно ж – я тільки за, - на очі виступили сльози. Бо це були мої хлопчики – мої рідненькі, а там… там залишилась Зоряна, яку у цьому житті я зрадила. «Донечко, пробач мені, будь ласка! Пробач…»

- Мам, ти чого плачеш? – спитав Богданчик.

- Не зважайте. Зараз минеться. Просто я вас так сильно люблю…

- Ми тебе також, матусенько!

- Люблю вас! Люблю, люблю, люблю… - обіймала та цілувала свою малечу, немов була відсутня у їхньому житті цілий рік! Трохи заспокоївшись, я додала: - А як ви дивитесь на те, щоб завести кошеня?! Чи навіть двох?!