Бузкова мрія

Майстерня почала дивувати від самого входу. На простих коричневих дверях, із ледь помітним бронзуватим відлиском, несподівано гармонійно вписався… блакитний замо́к. Від нього шаленими хвилями розбігаються тоненькі стрічки, закручуючись у химерні спіралі та квіти. Хм, де ж я могла бачити щось подібне? Згадала! На індійських хустинах, які раніше носили ледь не всі бабусі.

Між вічком та номером квартири красується ціле суцвіття, із загадковим надписом по центру: «Бузкова мрія».

За порогом мені відкрилася звичайнісінька двокімнатна квартира, перероблена в прозаїчну «студію». Нічого видатного чи кричущо-креативного: однотонні ніжно-сірі шпалери у всіх приміщеннях, ламінат стилізований під зруб дерева та натяжні стелі ледь помітного відтінку полуденного неба.

Кімната, суміщена із кухонною зоною, як я зрозуміла, слугує для посиденьок із гостями та потенційними клієнтами. Крихітний кухонний гарнітур приховав у собі компактний холодильник, посудомийку та мікрохвильову піч. Електрична плитка має всього дві конфорки, а духова шафа взагалі відсутня. Тож, повноцінні страви господарка тут навряд чи готує.

З іншого боку кімнати – невеличкий темно-зелений диван із такими ж кріслами та низький дерев’яний столик. Замість телевізору – довжелезна книжкова шафа. З десяток об’ємних декоративно-листяних рослин у громіздких дерев’яних контейнерах приємно резонують з іншими деталями інтер’єру. Склалося враження, що я потрапила у цілком осучаснені джунглі.

На стінах розташувалися кілька пейзажів у бузкових рамках. Яка неймовірна перспектива!

«Чиї роботи?» - питаю.

«Мої…» - скромно відказує Інша Уляна.

Невже я могла б так само? Якщо брати до уваги, що вона і я – це одна людина, то… Приголомшливе відкриття!

***

Друга кімната слугує власне майстернею. На підвіконні рясно квітнуть кілька азалій різних відтінків. А сірі стіни дбайливо тримають два видатних полотна – «Джоконду»⁹ та «Дев’ятий вал»¹⁰.

Зрозуміло, що оригіналами вони бути не можуть, тому із завмерлим серцем питаю: «Невже твої?»

«Та ти що! Це ж зовсім не мій стиль… Проте моє найкраще швидкодіюче натхнення!»

І справді, на мольбертах та навіть на підлозі тут ціла кіпа картин, і всі вони – інакші. Більша їх частина – це міські пейзажі.

«Боже, яке ж тут все… знайоме! – я не змогла втриматись від захвату. – Як таке можливо? Звідки ти це взяла? Невже із моїх думок?»

«Спочатку так і було, – відповіла моя копія. - Сприймалось лише те, що йшло від твоєї свідомості – від описів та думок. Але одного вечора у Яхт-клубі було майже безлюдно, і я дещо відчула… Мене охопив якийсь непередаваний спокій, а за хвилину стало проглядатися те, що оточувало тебе. Переді мною на власні очі відкрились усі відмінності наших світів. Так само чітко, як ми зазвичай сприймаємо все довкола… Із тих пір я почала вчитися занурюватись у цей стан».

«Тобто, ти умієш дивитися моїми очима? Підглядаєш за мною?»

«Боже збав! Тільки на прогулянках, та і то не кожен раз. І лише заради пейзажів».

«А чому тоді я не бачу твоїми очима?»

«У тебе все попереду…»

***

Улянині полотна дивували і водночас заворожували. Очі розбігалися від різноманіття соковитих натюрмортів. Цікаво, що серед них виділялися блакитні жоржини – доволі рідкісний екземпляр, та бузок усіх можливих відтінків, окрім власне блакитного.

«Не зважай, це у мене фетиш такий», - хіхікнула дівчина.

Пейзажів було трохи більше, тож мою увагу привернув театр на Адміральській¹¹… Похмурий дощовий вечір. У калюжі відбиваються жовтуваті стіни старовинної будівлі та мерехтлива доріжка від самотнього мрійливого ліхтаря…

«Невже, підгледіла?» - не втрималась я.

«Та-а-ак…» - задоволено протягнула двійнючка.

А ось іще. Нічний Яхт-клуб. Знайомий місток та вогники з протилежного берега, що зореподібним намистом прикрашають дрімаючий Південний Буг…

«Невже, це в той самий вечір, коли тобі відкрилася можливість слідкувати за мною?»

«Та не слідкую я, а надихаюсь. І, ні, тоді я нічого не написала – була не в змозі від захвату і почуттів, що нахлинули».

Остання робота взагалі застала мене зненацька: пухнастий сірий кіт… у перуці та намисті. Та на морді ж написано, що то парубок! Нащо йому такі аксесуари здалися? І щось та сама морда здається дуже знайомою… Хм…

«Та це ж твій Морсік! Я права?»

«Ага, він, - підтверджує Уляна і сміється. – То було так давно…»

«Нащо кота так вирядили? Це ж несерйозно!»