(Не) Моє родинне коло

Пів дня я провела не виходячи із квартири, знайомлячись із (не зовсім) своєю сім’єю. Грандіозних планів на сьогоднішній день, як я зрозуміла, у нас немає. Думаю, це Уляна спеціально так спланувала, щоб я могла продуктивніше провести цей час.

Тож, мене розважали діти, чоловік та коти…

Ми грали у доміно, дитяче лото та джангу. Потім були дівчачі ігри, що дуже мене потішило, адже я не гралась у таке близько двадцяти років. Зорянка показала цілу купу сучасних ляльок, про існування яких я й гадки не мала, бо в реальному житті мене супроводжують лише хлопці – чоловік, сини та племінники. Навіть у подруг, із якими я більш-менш тісно спілкуюсь, теж хлопчаки…

Після Зоряниних Барбі мені подумалось, що по поверненні додому сумуватиму не лише за нею, а і за ляльками також…

Котам теж довелося приділити час. Виявляється, вони можуть бути доволі слухняними створіннями – без подряпаних меблів та шпалер, та навіть без характерного амбре.

Я «переловила» їх усіх по черзі «на живця», тобто на спеціальну вудку. Ох, і потішні ж вони! І чого це я весь час відмовляла дітям на прохання завести домашню тваринку?!

***

Через деякий час мені почало здаватися, що родина і справді моя – настільки затишно і душевно тут було.

Приємна, продумана обстановка житла гармонійно відображала майже всі мої потаємні бажання – саме такою я і уявляла свою квартиру у найглибших закутках своєї свідомості. Та, чомусь, боялася навіть мріяти про таке. Думала, що комфортні дорогі меблі та додаткова техніка – це усе те, без чого можна легко обійтись.

«Можна. Але чи потрібно?» - то вже я зізнавалася сама собі, навіть без Уляниних підказок.

Уважний до моїх бажань чоловік… Точнісінько такий як і мій, але…

«Так, – це досі мої думки, й двійнючка не додала ані слова, - я і сама не надто ніжна зі своїм Іваном. Коли останній раз робила йому масаж, мила спину чи просто обіймала перед сном? Невже кухонні справи майже опівночі важливіші від нього – того чоловіка, котрий колись носив мене на руках, дарував оберемки моїх улюблених жоржин та грав на гітарі власних пісень? Треба виправлятись».

А дітки… Вони взагалі мене підкорили. Такі веселі, доброзичливі та… рідні. І як вони не здогадалися, що перед ними не їх мати?

«Мовчи… А ось малечі краще про це не знати, - стрепенулася Уляна. - Колись настане час і я розповім їм усе, як воно є. Та не зараз, вони ще не готові до такого світосприйняття».

«Так, малі», - погоджуюсь із їх матір’ю, тим часом заглядаючи у Зорянині оченята. Посміхаюсь дитинці, із щемливим серцем розуміючи – що ж я втратила, коли вирішила позбавити її життя…

«Ще не пізно її повернути…» - заспокоює мене Уляна.

«Ще не пізно…» - вторю за нею відлунням. Бо я й сама вже знаю, що треба робити, щоби Зоряна повернулася… І щоб це була саме вона…

***

В обід, коли у Зорянки настав тихий час, хлопці заходилися грати у монополію. Розклалися прямісінько на нашому… їхньому батьківському ложі. Оченятка горять передчуттям цікавої та довготривалої гри.

- Ти з нами? – питає Богданчик.

- Мабуть… - відповідаю. - Але щось чаю хочеться. Починайте без мене. Якщо більш-менш швидко впораєтесь, я приєднаюсь до вас на друге коло.

- Добре, мамо, - відповіли хором усі троє – Мишко, Богданчик та… Іван.

«От так хлопці!» - усміхнулась сама до себе.

***

«Уляно, я все хотіла тебе запитати… поки ми наодинці», - звертаюсь до подруги, одночасно наливаючи у чайник воду та виглядаючи у вікно. Ох і палке сьогодні сонце!

«Так, питай, звісно».

«Але спочатку розкажи, хоч трішечки, як там вдома? Яка погода? Були у зоопарку? Може, щось сталося?»

«Та ні, ніяких неприємних сюрпризів. Погода жарка, аж занадто. У зоопарку були – слонів-жирафів ще не привезли. Кажуть, буцімто до Дня міста хочуть сюрприз жителям зробити. От так несподіванка – уже вся область у курсі справи».

«Якщо не країна», - добродушно додала я.

«Отож! Все добре, не переживай. Хлопці в порядку. Іван також, здається, нічого не запідозрив… Хоча-а-а…»

«Що – хоча?»

«Та я не знаю, думаю, все добре. Просто я ж не вмію читати його думки, так само як твої. Звідки я можу знати, що коїться у його свідомості?! Після повернення пограєш у детектива, - сміється. – Так про що ти хотіла дізнатися?»

«Зараз, – вода якраз закипіла. - Як ти спромоглася заробляти малюванням? Що такого незвичайного у твоїх картинах, що їх розкуповують по всьому світу? То мені твій Іван розповів».

«Я малюю… - зітхнула Уля, здається, дуже прискіпливо підбираючи кожне слово. – А, точніше, я пишу твою буденність».