(Не) Мій ідеальний чоловік

Що може слугувати кращим початком новому дню, як не сніданок у сімейному колі? Хіба що така сама трапеза, але після ранкових пестощів разом із коханим… Та про це навіть думати страшно, бо чоловік, по суті, не зовсім-то і мій…

Такий рідний та одночасно чужий… Неймовірно… Блакитні очі, світло-русяве волосся, богатирська статура, тембр глосу та улюблені вислови: «Та ти що? Ми так не домовлялись!» Навіть інтонація однакова – така, що не терпить відмови.

Але у місцевого Івана виявилася давно загублена моїм Іваном річ –турботливий погляд, м’якість мови та використовуваних слів… Щось таке, чого я не чула вже давно. Кохання? Невже воно минуло?

«Навряд», - шепоче свідомість.

То, може, мій Іван просто занадто заклопотаний? І йому не до м’якості та сентиментів? Хоча і «чурбаном» його, здається, назвати важко…

«Не шукай виправдань. Бути лагідним із дружиною у будь-якій ситуації – не така й важка справа, - ділиться своїми висновками Уляна і продовжує: - Але не він один забув про ніжність. Ви обидва».

***

Після сніданку діти розбіглися по своїх справах, а я взялася за миття посуду.

- Навіщо ти це робиш? Є ж посудомийка! – із непідробним здивуванням питає чоловік.

- Та-а… просто так, захотілося, - викрутилась я.

- А-а-а, буває, - Іван розтягнувся в усмішці. Рідкісне явище, якщо річ йде про мого чоловіка. До речі, ось іще одне його улюблене слівце – «буває». Виглядає, як: «Ну-у-у, нічого страшного, якщо тобі це важливо, але можна було обійтись і без цього».

- Ти якась мовчазна сьогодні! Що з тобою? – додає і через секунду продовжує, прищуривши очі. – Стрива-ай! Не може цього бути! Інша Уляна?!

- Що? Що ти кажеш? - від несподіванки тарілка вислизнула із моїх рук, а я зробила вигляд, що не розчула. – Вода ллється…

- Ти – Інша Уляна?! Я правий?

Я так розгубилася, що не спромоглася навіть відповісти, а «сусідка», здається, не вважала за потрібне підказувати мені, як бути далі. «Уляна! Уля! Відізвись!» - кликала щодуху, але у свідомості дзвеніла тиша. Рідкісне явище, що тут скажеш… Але так невчасно…

- Точно! – ласкаво «відрізав» Іван, обіймаючи мене за плечі. – Ти занадто довго думаєш, що відповісти – це тебе і видало. Не бійся, я все знаю, і тебе не скривджу!

Він розвернув мене до себе. З цікавістю зазираючи у мої очі, ненароком торкнувся волосся та загомонів:

- Не переймайся! Все буде добре! Усе скоро скінчиться, ти і оком блимнути не встигнеш!

- Як… Як ти про це дізнався? І що це взагалі – розіграш такий?

- Та ти що? Просто у нас із дружиною дуже щирі стосунки – ми знаємо один про одного усе. До того ж, я завжди відчував, що ти у мене особлива. Ну, тобто, Моя Уляна – особлива. А ти – це вона. Все просто. Майже, - і засміявся від свого ж каламбуру.

У мене від їхнього «просто», «хочеш», «все буде добре» і «та ти що?» вже голова обертом.

- Ну, і вона мене попереджала, що одного разу ти прийдеш і це буде цінний досвід для нас усіх… І навіть більше.

- І навіть більше? – тупо перепитала я, бо у голові було порожньо, як у пересохлій криниці.

- Так. Але це буде потім, а зараз – просто живи сьогоденням.

***

Трохи пізніше я дізналась від Уляни, що вона, як завжди, спеціально мене не попередила… аби не заважати належному ходу подій. І от що мене зацікавило: чоловікові вона сказала, а мені – ні! Де справедливість?!

«Із ним я знайома довше», - відповіла вона.

«Як це? Ми ж – одна й та ж сама людина!»

«Так, це вірно. Проте чоловіка я знаю п’ятнадцять років, а тебе лише п’ять. Вибач…»

«Я думала, що ти мене все життя знала!» - я і справді так думала.

«Ні, я почала відчувати твої вібрації лише після переїзду до Миколаєва. Але останні три роки більш чітко, що і дозволило мені прийти до висновку: з часом наш зв’язок стає міцнішим».

«Оу, он воно що!.. А мені можна знати, навіщо ви взагалі переїжджали, якщо у вашому вимірі країна розвивається по-іншому? Крим та Схід на місці… Що вас звідтіль погнало?»

«Смерть. Вона все одно приходить, коли настає її час».