Дім, її милий дім…

Лишень відчинивши двері у квартиру, мене зустріли тупіт ніжок та радісні крики:

- Мамо, мамо, а чому так довго? Де була? Що найбільше тебе надихнуло сьогодні? – наперебій запитували мене всі… троє… дітлахів.

У мене захопило подих, уже вкотре за день… Чесно кажучи, я ледь не знепритомніла, чого раніше зі мною ніколи не траплялось. У цю мить мене підхопив Улянин чоловік. «Боже, який прудкий», - промайнула думка.

- Стривайте, не всі одразу, - звернувся до дітей Іван. - Мама довго їздила, втомилась. Їй треба у душ. Усі питання потім.

- Ні, ні… Все добре! – я поволі почала приходити до тями. - Зараз все приготую. Ви будете їсти, а я, тим часом, помиюсь.

- Та ти що? Ми так не домовлялись! Сніданок – то ж наша сімейна традиція. Іди, приводь себе до ладу, ми почекаємо.

- Та ні, ні, - тільки й спромоглась видавити із себе, поки чоловік проштовхував мене до ванної кімнати.

- До речі, тісто на млинці у холодильнику? Я сам посмажу, поки ти миєшся.

«Так, - підказала Уляна, - на верхній полиці».

- Так, - продублювала я, - на верхній полиці.

***

Опинившись на самоті, першим ділом увімкнула душ, аби чоловік ненароком не почув моїх думок. Знову здалося, що все довкола розхитує свідомість та нагадує вкрай реалістичний сон.

«І коли ти збиралась розповісти? – без попередження накинулась я на Іншу Уляну. – У тебе ж троє дітей! Троє! Ти що собі думаєш?!»

«Та-ак, троє. Це ж, начебто, добре… Особисто для мене це взагалі ідеальний варіант», - здається, вона зовсім не збирається зі мною сперечатись.

«Та то твоє діло, я ж не заперечую! Але ти повинна була хоча б попередити!»

«Могла, але не стала».

«Чому?»

«Просто хотіла дізнатися, без попередження, що ти відчуєш, коли побачиш її».

«Я відчула шок, хіба не зрозуміло? Мишка та Богдана я одразу впізнала, але її… Коли вона народилася?»

«18 березня 2016 року», - відчеканила подруга, мов на прийомі у дитячого лікаря.

«А завагітніла ти?.. Боже…»

«Ото ж бо й воно…»

На серце чорною хмарою накотив смуток, а із очей пролилась непроглядна злива… Та її не було видно, бо чудодійний дощик змивав всі прояви болючої журби – із тіла та з душі.

Через якийсь час я спромоглась видавити із себе:

«І як же ти… її назвала?»

«А ти вгадай».

«Ні! Я з тобою у такі ігри більше не граю! Кажи!»

«Та чого ти на мене весь час кричиш? – врешті не витримала мого постійного обурення Уля. – Тобі добре відоме її ім’я!»

«Зоряна?..» - невпевнено пролунало у моїй свідомості.

«Зоряна».

«Зіронька моя…»

«Не плач, то не допоможе!»

«Знаю… Вибач, що весь час на тобі зриваюсь. Ти права, так не правильно. Я розумію – ти хочеш, як краще…»

***

Після душу я відчула себе огірочком – мало не позеленіла від пережитих емоцій, але, все ж таки, трохи збадьорилась. І готова йти до кінця – познайомитись із точнісінькими копіями моїх чоловіка, синів та… донечки. Зіроньки моєї, якої в справжньому житті у мене немає.

- Ну, то що ж? Привіт! – видавила із себе натягнуту усмішку. – Як спалося? Що наснилося? Давно прокинулись?

Своїх домашніх я неспроста закидала питаннями, наївно сподіваючись, що вони будуть настільки заклопотані розповідями та не помітять матусиного дивацтва.

- Мені, як завжди, нічого не снилося, - відповів Міша. – Я вже встиг застелити ліжко і скласти кубик Рубіка. Тричі. Сьогодні за дві хвилини!

- Який молодець! – потріпала його світло-русяву шевелюру. Із задоволеної інтонації дитини було зрозуміло, що то для нього дуже важливий рекорд. Мій рідний Мишко також полюбляє всілякі головоломки, але цю поки що долає хвилин за п’ять. Пишаюсь ним неймовірно!

Синок знайомим жестом прилинув до мене, усміхнувся та зазирнув прямісінько в душу. У цей момент серце защеміло і я відчула, що люблю їх обох: хлопчика у рідному вимірі… кров від крові, та дитину моєї двійнючки у цій реальності. Як дивно!

- А я, мамо, мамо, – защебетав Богданчик, - я ще ліжко не застелив. Вибач. Але мені таке-е наснилося… Та-а-аке-е! – протягнув він натхненно. Розширені зіниці красномовно доповнювали те, про що розповідав хлопчик.

Боді наснилися неймовірні пригоди, у яких він був головним героєм – винахідливим помічником капітана космічного лайнера… у свої вісім років. Що ж, за такими історіями і фантастичне оповідання створити не гріх!