Назустріч спогадам і теплим почуттям

Не зважаючи на всі зовнішні відмінності парку і його мальовничий краєвид, котрий добряче-таки відволікає, кожна доріжка мені тут знайома. І це дуже славно, бо не довелося задовго плутати у пошуку жаданої цілі.

«Сюрприз», «Ромашка», залізна дорога і… оглядове колесо – чи не найважливіший спогад мого дитинства, з яскравими фарбами і до болі знайомими кабінками… на тому ж місці!

Я завмерла перед ним, як вкопана, не поворухнувшись і не проронивши ані звуку. Велосипед зостався стояти поруч, а мені навіть не подумалось, що можна сісти на найближчу лавку, яка так гостинно запрошувала мене.

Стояла і милувалася красою свого дитячого страху, своєї мрії та свого зіркового часу. Зрештою, страх був подоланий, а мрія здійснена, і прямо тут відбувся мій перший поцілунок… на самій вершині світу. Такі речі не забуваються ніколи і залишаються у серці, відбиваючись благоговійним трепетом чарівних спогадів, яким не судилося відтворитися більше ніколи.

Я не могла відірвати від нього очей і достеменно повірити, що все навколо – то є реальність. У якусь мить знову здалося, що дійсність переплуталась зі сном, або хтось жалюгідний мене жорстоко розігрує.

І найбільше лякало навіть не те, що колесо стоїть прямісінько переді мною, у всій своїй майже первозданній красі. Зовсім ні, просто його немає вдома – там, де воно так потрібне…

Мої діти не зможуть побачити на власні очі одне з найважливіших місць мого життя, відчути найтепліший мамин спогад та зробити власне маленьке відкриття… А вони якраз майже такого ж віку, як і я тоді…

Від дум мене відірвала Уляна:

«Час спливає, уже чверть на восьму…»

«Невже я тут так довго стояла?»

«О, та-а-ак! І ноги не затекли?»

«Та ні. Ось тільки дуже це все сумно».

«Що саме?»

«Те, що зараз ранок, і я навіть не можу на ньому покататися», - чи не дитячі сльози самі собою полились із моїх очей.

«Не бери до серця. Можливо, і у твоєму Миколаєві його колись реставрують!»

«Та нема там чого реставрувати! – кричу крізь сльози. – Немає його! Розумієш? Зо-овсім!»

«Я знаю…»

«Та звідки тобі знати?» - не можу втриматися від гніву.

«Я також тут стою…»

У мене навіть не найшлося, що їй відповісти. А, тим часом, вона продовжила:

«Похмуре видовище… Та ти тільки не засмучуйся так сильно. Повір, що б не сталося у житті, все можна виправити… окрім смерті. А тут, усі живі й здорові. Тож, може і буде колись у твоєму Миколаєві нове «чортове колесо», іще більше та краще, ніж це?! Варто просто захотіти… і йти до поставленої мети».

«Легко сказати…»

«Так, сказати легко. Та й зробити не так важко, як здається на перший погляд. Моя родина переїхала до Миколаєва п’ять років тому, як і твоя. Ми все починали спочатку – житло, рід діяльності, знайомства. Та я точно знала, чого хочу, і тепер я досить відома художниця, а мій Іван не остання людина у нашому аеропорті. Все можна здолати, якщо знаєш, чого насправді прагне твоє серце».

Після невеличкої паузи Уля продовжує:

«Тож, повернемось до поставленого питання? Чого ти хочеш?»

«Ти маєш рацію, - зітхаю, але очі уже сухі. – Я і забула, що таке – хотіти… Здається, тепер у мене вимальовується план, із чого розпочати реанімацію своїх бажань».

*** на

Смарагдові галявини, прикрашені кущами чубушника, бересклету та троянд, пролітають перед моїм поглядом. Аромати цього квітучого саду дурманять, а рівненькі доріжки спонукають побачити якомога більше. Тепер я їду швидко, не обертаючись назад.

Північна частина парку просто неймовірна! Дерева та чагарники складають враження шматочка незайманої природи прямо серед міста. Проміжки між гущавинами встелені газонними і декоративними травами – жодних справжніх бур’янів. Через невеликі відстані один від одного розставлені лавки та урни. І все це «напівобжите чудо» пронизане сіткою тоненьких протоптаних стежин.

Далі на маршруті – стадіон. Скейт-парк, тенісний корт та дитячий майданчик тут також є, але вони ну зовсім не такі, як удома – сучасніші, яскравіші та, на мій погляд, трохи футуристичні.

На зворотному шляху все частіше почали зустрічатися велосипедисти. Приємні, спокійні обличчя, доброзичливі погляди… І жодного разу я не побачила телефона чи навушників.

«Штрафи…» - тільки і промовила Уляна.

Господи, благаю, нехай і мій Миколаїв буде таким же охайним та відповідальним!