Сорок два гектари Раю

Парк Перемоги⁵. Вдома мені знайома кожна його доріжка і, здається, це мало не єдине, що можна тут упізнати.

Наприклад, на Алеї бойової слави⁶ немає жодної військової техніки… Натомість, по центру красуються кілька пам’ятників відомим культурним діячам міста. Миколу Аркаса я одразу признала, та розглядати інших за браком часу не стала.

Плитка… на диво, як і в Каштановому сквері, жовто-блакитна. І знов усе зелене та яскраве – скрізь м’яка газонна травичка, різноманітні доглянуті кущики, декоративні трави та квіти. Навіть у поспіху мені зрозуміло, що за парком гарно доглядають.

З’їхавши із велодоріжки, кружляю стежинами між дерев… А то, нащо ж мені такий крутий «ровер», якщо на нім їздити тільки по рівному покриттю? Був би шосейний – була б інша справа!

Повертаюся до велосипедного маршруту вже майже під Інгульським мостом. З обох боків тягнуться вистрижені темно-зелені бордюри із самшитів. А ближче до води ростуть верби…

***

По інший бік проїзної частини паркова зона заворожує мене ще більше.

Маршрути – усі ті ж самі, більшість дерев – кожне на звичному для мене місці… Але яка ж тут краса! На мить починає здаватися, що я потрапила не в інший вимір, а прямісінько у Рай…

Ранкова прохолода ще не покинула ці місця. Спозаранку скошена трава дурманить, а річка навіть здалеку так і кличе змити із себе ментальний бруд. Але мушу їй відмовити, бо речей для купання у кишені не маю. Та й час прогулянки обмежений – треба поспішати на сніданок до чужого чоловіка та його дітей…

«Це твоя родина, - тихенько вставляє свої п’ять копійок підсвідомість. -Поквапся».

Моїм очам відкривається широка пляжна зона. Пісочок, як удома, із дрібними уламками мушель, але чистенький – нічого зайвого, окрім власне піску. По дзеркальній поверхні плигають сонячні зайчики… І я, все ж таки, не витримую – спішуюсь аби причесати долонями іншовимірну водичку. Прохолодну, свіжу та привітну, як і все довкола.

Де-інде між зеленню дерев проглядаються переодягальні, душові кабінки та біотуалети. Лавки разом із невеличкими смітниками тут взагалі на кожному кроці.

Але мене манить далі. І я їду… знайомою тропою по незнайомим місцям.

Весь парк пронизаний охайними піщаними стежинами та мощеними плиткою доріжками. Пішоходи та велосипедисти пересуваються ними, немов клітини крові кровоносною системою. Від входу-серця, кожен прямує своїм маршрутом, щоб у кінці повернутись знову до виходу-серця.

Проте я пам’ятаю часи, коли серцем парку були не височезні металеві ворота, а оглядове колесо⁷ разом із невибагливими дитячими каруселями. Аж очі мокнуть від тих спогадів…

Будучи маленькою, я кожне літо проводила на півдні разом із бабусею та Марійкою. Цей парк ми відвідували мало не кожен день. Всі атракціони були приборкані мною сотні разів.

Окрім колеса. Тільки його я боялася.

Побороти свій страх спромоглась аж у тринадцять років. І то було моє саме шалене відкриття на той час. Сидячи «на вершині світу», як я тоді вважала, мені відкрилось зелене затишне місто. Квітуче, чарівне та привітне… Одночасно тихе та гомінке. Хто ж тоді знав чи міг припустити, що воно стане для мене рідним?

«А ти теж тут бувала у дитинстві?» - кидаю питання у підсвідомість.

«Звісно».

«І твоя бабуся ще жива?»

«Так, тільки її не Марійка забрала до себе, як у твоєму вимірі, а ми їй окрему квартиру купили, у Лісках, біля парку. Вона завжди хотіла жити у менш метушливому районі міста, ніж центр», - пояснює Уляна.

«Та-а-ак, пам’ятаю її буркотіння на свята… Особливо вечорами!» - я аж вголос реготнула, згадавши, як бабуся в дитинстві пропонувала нам з сестрою беруші. А одного разу навіть забула їх дістати зі своїх вух, і через те проґавила якусь дуже важливу посилку. Ох і було нам тоді що слухати!

«Та-а-ак, я пам’ятаю…» - вторила сусідка моєї свідомості.

«У тебе теж таке було?» - не повірила я.

«Точ-ні-сінь-ко!»

«Кла-а-ас!»

Поглянувши на годинник, я була здивована – 7:15 – у мене ще вдосталь часу! Тож, не надто поспішаючи, «залізний кінь» поніс мене Алеєю пам’яті героїв АТО⁸…

«Немає у нас такої!» - обірвала мою думку Уляна.

«Що?»

«Немає у нас такої, кажу!»

«Та як же немає? Я ж їду нею… прямо зараз!» - що за маячня?

«Не маячня… Все вірно. У моєму вимірі не було ніякого АТО, та й взагалі війни не було».

«Ти ще скажи, що Крим досі ваш?!»

«Наш…»