Мрія велосипедиста

У своїй реальності на «залізному коні» я об’їздила мало не весь Миколаїв. Місця́, що ближчі до центру, знаю краще від своєї п’ятірні: на руки дивлюсь лише коли мию посуд, а ось під колеса – обов’язково. Ну і в різні боки глипаю, якщо дорога більш-менш прийнятна.

А тут… Рівненький, наче вчора залитий, асфальт. Їду неквапливо, майже не докладаючи зусиль. І, мабуть вперше за багато років, мені не потрібно нікуди поспішати. На душі легко, у свідомості спокійно.

Першим на моєму шляху постає знайомий з дитинства Каштановий сквер: доріжки та дерева, вишикувані у тому ж порядку, та Миколай Чудотворець… Але каштани чомусь – вищі. Лавки – інші, із чудернацькими металевими завитками. Ліхтарі стилізовані під старовину, а плитка взагалі – світло-блакитна із жовтими смугами…

Мою увагу привернули кілька клумб неймовірної краси. Всередині кожної величаво здіймаються розлогі кущі блакитних гортензій. А навколо них, під поривами ранкового вітерцю, злегка коливаються у повільному хороводі пухнасті жовто-гарячі чорнобривці. Й уся ця поезія дбайливо оздоблена щільним смарагдовим газоном.

Фонтани, звісно, не працюють у таку рань. А от леви, поблискуючи білосніжною шкірою, як завжди, кожен на своєму місці.

Оминаючи Соборну, дивуюсь неймовірному поєднанню старовини і модерну. Цікаво, що більшість крамниць мають такі ж назви, що і вдома, але виглядають зовсім по-іншому.

Зліва від мене, як і вдома, розмістився квітковий риночок. Повертаю на Спаській, щоб оглянути і його. Отакої! Двоповерховий довгий павільйон зі скляним дахом: «І як вони там не варяться, ті продавці?»

«Все з ними в порядку. Просто на другому поверсі – оранжерея. Прямо там вирощуються хатні рослини у горщиках. Можна прийти, обрати й відразу придбати. Зрізані квіти у нас майже не користуються попитом», - із вимовою чи не екскурсовода розповідає Уляна.

«Зрозуміло».

За хвилину переді мною постає сумна самотня наречена³. І коли вже до неї приставлять її судженого?! А от із самим палацом для одружень все набагато оптимістичніше – охайний, нещодавно реставрований, тихо дрімає під густими кленовими кронами.

Набираючи обертів, проїжджаю всю Лягіна аж до Адміральської.

Та-а-ак… А це що таке? Де театр?

Спеціально спішуюсь, аби поглянути, яку споруду звели замість нього. А – ніяку! Як був театр, так і є. От тільки поверхів у нього тепер аж чотири! «І як таке можливо?!» - питаю не скільки у тезки, скільки у самої себе.

«Можливо! – вторить обізнаний внутрішній голос. – Його перебудовували цілих два роки!»

«Ех… У нас би і за п’ять не впорались…»

«Мисли позитивно, - нагадує Інша Уляна, - тебе це мало стосується. Думай краще про себе…»

«Хм… Чого це – мене не стосується? То ж моє місто! Хочу, аби в ньому гарним було все – починаючи від будинків та природи і закінчуючи людьми…»

«Я не зовсім те мала на увазі. От коли перезавантажишся, тоді й повернемось до цієї теми! О’кей?»

«О’кей-о’кей… Добре, хоч міська рада не надумала розширятись. А то, уявляю собі, якою була б її будівля у дев’ять поверхів…» - забагнулось мені пожартувати.

«Ти їхати взагалі збираєшся? Уже пів на сьому. В тебе залишилось півтори години максимум. Бо близько дев’ятої по вихідним у нас сніданок. А тобі ще в душ треба буде забігти. Чи не так?»

«Не бурчи! Сама ж наказувала насолоджуватися… Чи не так?»

«Еге ж… Весело з тобою!» - зробила саркастичний висновок опонентка.

***

На Адміральській ми з «мустангом» звернули на право. Тут на мене чекала ще одна несподіванка – Львівська майстерня шоколаду. Точнісінько така, як удома!

Як прикро, що вона не працює у такий час, а то я точно перевірила б, яка вона всередині: чи є відмінності у дизайні інтер’єру та чи працює тут моя знайома, Олена. І ще, цікаво: чи знайома Інша Уляна із нею у цьому вимірі?

«Ні».

«Жаль, - відповідаю, - гарна людина».

У цю мить мою увагу привертає, Ви не повірите, тротуар, по якому саме зараз я їду! А, точніше, велодоріжка! І хоча її зеленкувате покриття давно не першої свіжості, все одно, моєму захвату просто немає меж!

«Подруго, - нагадує тезка, - час тікає. Якщо хочеш встигнути до парку, раджу звернути наліво».

«Я на ліво не ходжу», - сміюсь, та чую відповідну приємну реакцію на свій жарт.

«Маю на увазі, що краще звернути на Соборній і проїхатись через пішохідний місток».

«Добре. Дякую за пораду», - погоджуюсь не без долі сарказму.

Велодоріжка якраз розділилась і повела мене у напряму Флотського бульвару. Зліва – площа перед будівлею Міської ради, справа – вічний вогонь, попереду – каплиця⁴.