Глава 22 Заключна

Далі оповідь ведеться від імені Ані.
 

Всі ті години, поки Ліля народжувала, ми з Лукою провели під дверима операційної. Я чула крики сестри. Вони були настільки неприродніми, що мені кожного разу ставало все страшніше. Рятували лише обійми Луки. Крики Лілі припинились. Заплакала дитина. Невже це кінець? По щоках течуть сльози.
 

- Ваша сестра та її чоловік впали в кому. Причина невідома. Ми відправимо їх у неврологічну клініку, - кома? Невже не все втрачено?
- А дитина? - Лука задає це питання раніше, ніж я встигаю навіть просто подумати про це.
- Дівчинка здорова. Тільки не знаю, як вона буде без батьків.
- Думаєте, вони загинуть?
- Не можу судити, я не спеціаліст в цій області.
- А ми можемо забрати дівчинку, поки вони не прийдуть до тями? - якщо все-таки прийдуть.
- Напевно треба буде оформити опіку. З цим питанням вам краще звернутися в органи опіки чи до юристів.
- А поглянути на дитину можна?
- Звісно. Запитаєте у реєстратурі, як пройти в дитяче відділення.
- Добре. Дякуємо.
 

- Я ніби була готова до цього, а зараз стало надто страшно.
- Анют, якщо вони не померли одразу, значить у проклятті був ще якийсь пункт. Тільки ніхто не розповів Едгару з Лілею про це.
- Бабусина остання книга. Там може бути відповідь. Ми маємо прочитати її.
- Прочитаємо. Ти тільки не плач. Ми з усім розберемось, - Лука загортає мене у свої обійми, і ми стоїмо так кілька хвилин.
 

- Вітаю. Підкажіть, будь ласка, як нам пройти у дитяче відділення.
- Добрий день. А ви до кого?
- До дівчинки, яка сьогодні народилась. Ми її родичі.
- Бідна крихітка. Навіть не встигла познайомитись зі своєю мамою, - приємно, що є такі співчутливі люди. - Я вас проведу.
- Дякуємо.
 

Проходячи коридорами лікарні, я не можу відкинути думки про сестру. Вона так сильно хотіла народити цю дівчинку. І дуже страждала через це. А тепер її донечка лежить і не може навіть пригорнутись до мами. Це боляче.
 

- Ось ваша дівчинка, - лікар показує крихітку, яка солодко спить.
- Яка красуня. А можна мені її потримати?
- Ми можемо спробувати, - лікар показує, як правильно тримати дитину, після чого дає мені дівчинку.
- Така маленька. Така рідна.
- Яночко, ми поруч, ти не сама, - що це? Лука плаче? Ого. Не очікувала від нього такого прояву почуттів.
- Коли ми зможемо забрати дівчинку?
- Напевно коли вирішите питання опіки. До цього крихітка буде в нас. Не переймайтесь, органи опіки точно її не заберуть, якщо ви зберете всі документи на опіку.
- А хоча б приходити сюди нам можна?
- Звісно. Дитина відчуватиме підтримку рідних і буде спокійнішою.
- Дякую вам.
- Може, потрібно щось купити?
- Я напишу вам список.
- Добре.
 

Ми провели з дівчинкою майже годину. Мені навіть дозволили самостійно погодувати її. Крихітка ще не відчуває, що з батьками щось не так. І від цього мені лише гірше. І як про все це мамі повідомити?
 

- Що нам робити?
- Виховувати племінницю. У нас все вийде. Яночка буде найщасливішою дитиною в світі.
- Твоя впевненість змушує мене вірити в краще.
- Правильно. Треба вірити. І читати бабусину книгу.
 

Наступні роки нашого життя проходили надто важко. Всі ми дуже сумували за Лілею та Едгаром, які весь цей час лежали в комі. І все, що казали нам лікарі - "незрозумілий генезис хвороби". Вони вперто переконували мене не витрачати гроші на підтримання життєдіяльності моїх рідних. Але я продовжувала вірити. Поки є шанс, що Ліля та Едгар прийдуть до тями, я хапатимусь навіть за найтоншу ниточку.
 

Сьогодні десятий день народження Яни. Саме в цей день ми повинні розповісти правду. Так вже попросила Ліля. Збираюсь з думками, поки Лука допомагає мамі зі святковим сніданком.
 

- Про що думаєш? - Яна підкрадається непомітно, тому я впускаю пляшечку з сумішшю для свого синочка на землю.
- Про твоїх батьків.
- Бабуся казала, що скоро я дізнаюсь правду про їхній довгий сон. Але вона не казала, коли ви мені все розповісте.
- Твоя мама хотіла, щоби ми зробили це сьогодні. В твій день народження.
- Я і забула про нього.
- А ми не забули. Тому зараз погодуємо Славочку і підемо святкувати. Тільки треба знову суміш готувати.
- Ти відпочинь, а я піду попрошу бабусю зробити нову їжу для Славіка.
- Дякую, сонце.
 

Далі оповідь ведеться від імені Яни.
 

Іду на кухню, щоб попросити бабусю допомогти мені.
 

- Всім привіт.
- Янка, ану тікай. У нас ще не все готово. Сюрприз зіпсуєш.
- От тобі і день народження. Аня попросила зробити нову суміш для Славіка.
- Я зараз зроблю і сам принесу.
- Як вам завгодно.
 

Якісь вони надто нервові сьогодні. Що ж то за таємниця така, яку мені стільки років не можуть розповісти. І що відбувається з мамою і татом? Чому мені не дозволяють до них піти?
 

- Мене прогнали.
- Чому?
- Сказали, що зіпсую сюрприз. Може ти краще розповіси мені все зараз? Я дуже переживаю за батьків, - настрій Ані стає ще гіршим. Та, здається, вона таки наважується.
- На нашій сім'ї лежало одне прокляття. І за його текстом твої батьки повинні були померти одразу після твого народження, але щось пішло не так. Ми з Лукою намагались розібратися в ситуації, та виявили тільки те, що до вісімнадцятиріччя тобі не можна бачити батьків.
- Чому? І як ви це зрозуміли?
- Твоя прабабуся в останній своїй книзі залишила таємні загадки. Ми розшифрували все, що змогли. І зрозуміли лише те, що тобі не можна бачити батьків до вісімнадцятиріччя. Тоді в них буде шанс повернутися до життя.
- А можна мені буде почитати цю книгу? Може, я сама щось розберу. І дядя Вова може допомогти, - він теж казав, щось про цю книгу.
- Я дам її тобі. Та навряд чи ти зможеш щось зрозуміти.
- Я принаймні спробую. Можеш вважати це моїм подарунком на день народження.
- Хто у мене тут їсти хоче? Зголоднів, так?