Глава 21 Ліля

- Замучить обстеженнями. А я і так знаю, що здорова.
- Не буде вона тебе мучити. Та якщо не хочеш, не йди. Поговоримо про це потім. Ми поспішаємо на розпис. Фату залишаємо? - кидаю ще один погляд на дзеркало, мені й справді личить.
- Так.
- Це репетиція перед розписом?
- Так.
- Все буде добре. Головне, щоб Ланка встигла.
- Встигне. Ооо, у кого тут вже животик видно?
- Ланка, - підскакую з місця й біжу до подруги обійматися. - Я так за тобою скучила. Як ти? Як подорож?
- Все нормально. Я заміж вийшла.
- Що?! - я в шоці. Як вона могла мені не розповісти?
- Пробач, що нічого не сказала. Все вийшло надто спонтанно.
- Ти хоча б познайомиш нас?
- Звісно, але пізніше. Мій Алекс поїхав у Нью-Йорк на переговори.
- Тепер ми хоча б ім'я його знаємо. І те, що він, здається, крутий.
- Досить вже про мене. Ти круто виглядаєш. Весілля в піжамах - крута ідея. Тільки в мене з собою немає піжамки.
- Можеш взяти якусь мою. Вони все одно на мене вже малі.
- Клас. Візьму ту, що з котиками. До речі, де твої котики?
- З нами залишився тільки Бузок. Мама забрала всіх до себе. Вони зараз дуже линяють, і мені шерсть заважає.
- Капець. Не уявляю тебе без котів.
- Я теж. Але останнім часом вони мене просто дратують.
- А мама як на це все погодилась?
- Не знаю. З нею Едгар домовлявся.
- Не хочу переривати вашу розмову, та нас уже чекають.

Коли Аня сказала цю фразу, моє серце пішло в п'ятки. Напевно страх перед весіллям це нормально. До ресторану ми добрались без проблем. І навіть приїхали раніше за Едгара з Вовою. Дивно, що Анька переживала.
 

- Лілю, знайомся, це батьки мого Луки: Валентина Степанівна та Євген Іванович.
- Рада знайомству, - мені дуже подобається те, що батьки підтримали ідею з піжамним весіллям.
- Ми теж. Анюта багато про тебе розповідала.
- Надіюсь, лише хороше?
- Звісно.
- А ви випадково не знаєте, де загубились Лука та мій наречений?
- Вони скоро повернуться.
- Тобто вони вже були тут?
- Так, а зараз поїхали за братом Едгара.
- А що з Вовою?
- Здається, авто зламалось.
- Чому він не взяв таксі?
- Сонце, не хвилюйся. Вони зараз приїдуть.
- Лілю, нікуди твій Едгар не дінеться. Випий водички, заспокойся.
 

Цих трьох незрозуміло де носило майже дві години. І я не повірю в те, що вони стояли в заторі. На щастя, посмішка Едгара, що так рідко з'являється на його обличчі, зуміла мене заспокоїти.
 

- Думала, я втечу? Це було б нерозумно. Тікати треба було до вагітності. Зараз уже нема сенсу.
- Краще би просто сказав, що кохаєш мене.
- Ти й сама це знаєш, - знаю.
- Але я люблю слухати цю фразу з твоїх уст.
- Я кохаю тебе, - слова додають мені впевненості. Тепер вже я не сумніваюсь у правильності своїх дій.
- Я можу починати? - цікаво, чому Вова вирішив сам нас розписати. Він сказав, що це важливо.
- Так.
- Запам'ятайте відповідь. Вона вам знадобиться...
 

Все пройшло чудово. І в принципі настрій у мене був хорошим, поки батьки Луки не почали жартувати. Їхні жарти й справді виявились дивними. Та взагалі-то люди вони класні.
 

Після повернення додому я дізналась, що хлопці хотіли зробити для мене сюрприз. Вони купили багато дитячого одягу, іграшок та меблів. Хлопці прикрасили кімнату кульками й облаштували її, спеціально для дівчинки. Тепер у мене немає вибору, мушу народити дівчинку.
 

П'ять місяців потому.
 

Стою я біля дзеркала й розглядаю свою фігуру. Під очима синці, живіт не поміщається у відображенні. На голові бозна-що. Моя лінь мене погубить. Та ця вагітність так мучить. Не погоджусь з жінками, які кажуть, що це не хвороба. Хвороба, причому дуже серйозна. Принаймні в моєму випадку.
 

- Едгаре, скажи, як ти мене таку терпиш?
- Яку це "таку"? І чому взагалі терплю? Ти у мене найкраща, найпривабливіша й найбільш кохана.
- Ну от, знову плачу.
- Припиняй, у нас так скоро все морозиво вдома закінчиться.
- Купимо ще.
- Тобі не можна так багато морозива. Захворієш.
- Тоді мені потрібен шоколад.
- Лікар же казав, що не можна.
- Добре. Принеси мені хоча б яблуко, - останні кілька днів мені надто важко вставати.
- Ні, ні, ні. Протягуй мені свої ручки. Тобі не можна лежати. Лікар каже, що хтось з нас став надто лінивим.
- Ну я не хочу.
- У тебе депресія. Це нормально. Мені теж стає страшно, коли розумію, що цей час близько. Та у нас з тобою є нереальна підтримка. Друзі, рідня, навіть батьки Луки готові підтримати нашу Яночку.
- У нас чудова сім'я. Я не боюся залишати їм нашу дитину. Ой.
- Що?
- Вона так сильно мене вдарила. Аж в очах потемніло.
- Краще тоді присядь.
- Не можу. Дуже боляче. Здається, це перейми.
- Я викличу швидку.
- Мені страшно.
- Я буду поруч. До останнього не покину тебе. Ми пройдемо через це разом.
 

Мені надто страшно. Всю вагітність думала, що готова до цього. Та зараз прощання з життям виявилось набагато складнішим, ніж здавалось. Усю дорогу до лікарні я проплакала, міцно стискаючи руку Едгара. І в нього на очах я бачила сльози. Народження дитини - це завжди інтимний момент. Та наш момент надзвичайно особливий. Смерть заради народження.
 

- Твоя бабуся писала, що смерть заради народження - особлива жертва для майбутнього. Вона прекрасна.
- Не пам'ятаю цього. З якої це книги?
- З тієї, яку ти так і не дочитала.
- Розповіси мені? Я ж ніколи не зможу її дочитати.
- Краще я принесу її тобі. Переказ - це погана штука.
- Я не хочу, щоб ти їхав. Пологи можуть початися в будь-який момент.
- Лікар сказав, що перейми хибні. Так зване навчання.
- Я нікуди тебе не відпущу.
- Добре. Я попрошу Аню привезти тобі цю книгу.
- Не потрібно. Все одно я не зможу зосередитись. Здається, страх заполонив мене.
- Лілечко, шляху назад у нас немає. Ми вирішили все ще вісім місяців тому.
- Знаю. Та це ж не забере у мене страх.
- Мені також страшно. Дуже, - Едгар бере мою руку в свою й цілує кінчики пальців. - Зараз ми можемо тільки думати про нашу дівчинку. І для того, щоб пологи пройшли добре, потрібно намагатися відкинути погані думки. Тоді і тобі буде трошки легше, і дівчинка наша не страждатиме.
- Ти маєш рацію. Може тоді почитаєш мені щось? В інтернеті багато хороших творів є.
- Зараз щось пошукаємо.