Глава 20 Ліля

- Лілечко, пробач мені, - в кухню забігає мама й практично падає переді мною на коліна. З очей бризкають сльози, і я кидаюсь у її обійми. - Я вирощу онука, дам йому все, що потрібно. Обіцяю. Він буде найщасливішим малюком у світі.
- Мамо, нам так тебе не вистачало.
- Знаю, сонечко. Знаю. Якби один молодий чоловік не прочистив мені мозок, я би досі сиділа сама у своїй квартирі й думала про те, що вам не важлива моя думка.
- Едгар?
- Це не я. Лука. Мене б Любов Василівна на поріг не впустила.
- Не роби з мене монстра.
- Хочете сказати, що це не ви мене прогнали два місяці тому?
- То було давно. І тоді я була дуже зла.
- Пропоную просто забути про це і сісти пити чай.
- Я не можу спокійно пити чай, поки не знаю, де Аня.
- Ого, багато я пропустила. Ти, доню, не переживай. З Анею все добре. Її Лука забрав.
- Куди забрав?
- Що ж ви двоє такі нервові сьогодні? Заспокойся. Вони поїхали до батьків Луки.
- Ого... Швидко Анька хлопця обкрутила, - сміюсь і видихаю з полегшенням. Якщо Аня з Лукою, то мені переживати не потрібно. Він точно зможе її заспокоїти.
- Могла би просто порадіти за сестру.
- Я рада. Справді дуже рада. Лука хороший хлопець. Може, навіть трохи кращий за мого Едгара, - сміюсь і спостерігаю за реакцією хлопця.
- Чому ти так на мене дивишся? Я не заперечую того, що Лука кращий. Не такий впертий і трохи спокійніший.
- Як самокритично.
 

- Замість того, щоб сперечатися, краще скажіть, коли весілля. Чи ви не збираєтесь одружуватися?
- Скоро, мамо. Скоро. Залишилось сукню купити і замовити столик у ресторані.
- Гостей багато буде?
- Та ні. Ти, Аня з Лукою і Вова, двоюрідний брат Едгара.
- А як же Лана?
- Ця скотина полетіла на Мальдіви зі своїм новим хлопцем, якого нам заборонено бачити.
- Ого. Невже так сильно закохалась, що пропустить весілля найкращої подруги?
- Нехай влаштовує своє життя. Навіщо їй з нами возитися?
- Ти так змінилась. Раніше дружба була для тебе важливішою.
- Вона і зараз важлива. Тільки трохи по-іншому. Я не хочу, щоб Лана страждала через мене. Ми і так багато всього пройшли разом. Настав той час, коли їй потрібно подумати про себе. Тим більше я зараз майже увесь свій час проводжу з Едгаром. Ланка відійшла аж на третю позицію, після Ані.
- Як же круто може змінитися життя за такий короткий час. Я рада, що ви з сестрою помирилися. Мабуть, лише заради цього варто було не спілкуватися з вами. Все-таки спільний ворог зближує.
- Ти нам не ворог. Ми просто не могли змиритися з твоєю думкою. Може, я ще молода й нічого не розумію. Та я точно знаю, що хочу подарувати життя маленькому диву. Це буде незвичайна дитина. Я відчуваю. Ти радітимеш успіхам онука чи онучки. І ні разу тобі не доведеться червоніти через мою дитину.
- Чому ти так у цьому впевнена?
- Мамо, не питай, бо відповіді я не знаю. Отак відчуваю і все.
- Ну добре. Просто повірю.
- Ти Аню бачила? Вона нормально виглядала?
- В сенсі?
- Не заплакана?
- Та ні. Настрій у неї був чудовий. А що щось сталося?
- Анька просто засмучена була. Довелось навіть Едгара за шоколадом відправити.
- Дивно. Вона зазвичай так швидко не відходить.
- Мабуть, Лука виправив ситуацію. Він на вашу доньку дуже добре впливає.
- О так, з депресією Лука чудово впорався. Ми вже думали, що Аню нічого в тій ситуації не врятує.
- Що за ситуація?
- Ой...
- Ліля, Ліля. Вагітність зовсім розпустила тобі язик. Не переживайте, що було, те вже не повернеться. І з Анею тепер усе буде добре. Вона в надійних руках. Нам зараз більше за Лілю варто перейматися.
- А що зі мною не так?
- Ти у нас майбутня наречена. Потрібно хоча б сукню красиву купити. А з тим, як ти заливаєшся сльозами під час будь-якої примірки, треба боротися спільними силами. Я сам можу не впоратись. Надіюсь на допомогу Любові Василівни.
- Е ні, з мамою я точно не піду. А ти якщо не хочеш допомагати мені з вибором сукні, не допомагай. Піду з Лукою і Анею. Вони мене принаймні люблять.
- Знову ти за своє? Я тебе люблю більше, ніж усі твої родичі та друзі разом взяті.
 

Едгар підходить ближче, впевнено обіймає мене й цілує в лоб. Хлопець заключає мене в надто міцні обійми, з яких я не змогла б вибратись, навіть коли дуже хотіла би. В руках Едгара я заспокоююсь дуже швидко і вже зовсім не злюсь на хлопця.
 

- Здається, ви ідеальна пара, - мама плаче, спостерігаючи за тим, як ніжно поводиться зі мною майбутній чоловік. - Як же мені вас шкода.
- Мамо, не плач. Ми свідомо погодились на це. Якщо так мало статись, то ми пройдемо через це. Ти тільки обіцяй розповісти нашій дитині всю правду. Ми хочемо, щоб малюк розумів, чому мама з татом його покинули.
- Як би важко мені не було, я обіцяю це зробити.
- Дякую тобі. Ти будеш найкращою бабусею. Я впевнена в цьому.
 

Все це так складно... Мені страшно. Та щось всередині підказує, що рішення вірне. Стосовно весілля я трохи сумніваюсь. Не розумію, навіщо купувати сукню та й усе інше. Невже не можна обійтися без цієї маячні? Мене дратує одна думка про те, що потрібно буде щось обрати. Іду в свою кімнату, щоб переодягнутися. Але в кінцевому результаті просто сідаю на ліжку й дивлюся на небо через віконне скло. Едгар підходить, стає переді мною на коліна й цілує руки.
 

- Ліль, якщо ти не хочеш, ми нікуди не підем.
- Я хочу, але не сукню.
- І що ж ти пропонуєш?
- Може, ми одружимося в піжамах? - на обличчі Едгара з'являється непорозуміння, одразу ж за ним - посмішка.
- Як ти собі це уявляєш?
- Пошити на замовлення піжами з весільною тематикою. Наприклад мені чорну кофту, на якій буде намальована біла наречена, а в тебе навпаки чорне на білому.
- Ми можемо замовити худі з таким принтом. Це буде простіше.
- Це не те. Піжаму можна зробити з дуже приємного матеріалу, тоді вона огортатиме у свої обійми і змусить забути про погане. В такому одязі я почуватимусь спокійно. І наш малюк, коли переглядатиме фото, думатиме про те, якими класними були його батьки.
- З такого боку мені твоя ідея дуже подобається.
- Головне, що під піжамою можна приховати мій животик.
- А може не потрібно ховати нашу дитину? У малюка буде не так багато фото з нами. Ти не повинна боятись свого животика. І чхати на думку інших. Маленька моя, скажи мамі, щоб не ховала тебе, - Едгар цілує мене в живіт, і на очах знову з'являються сльози.
- Чому ти вирішив, що в нас буде дівчинка?
- Тому що я знаю це. Ми двоє знаємо.
- Не буду сперечатись. Але й перевіряти це ми не будемо. Нехай буде сюрпризом для всіх.
- Добре. Якщо вже ми не підемо за сукнею, то може хоча б погуляємо?
- Я не проти. Тільки коли стомлюсь, тобі доведеться нести мене додому на руках.
- Добре, що ти тепер не боїшся в ліфті кататися.
- Це ти натякаєш на те, що я важка? - сміюсь.
- Це я радію тому, що точно донесу тебе до квартири цілою та неушкодженою.
- От завжди викрутишся.
- Ти одягайся, а я поясню мамі, чому ми не підемо за сукнею.
- Угу.