Глава 13 Едгар

Я прокидаюся в лікарняній палаті й намагаюся згадати, як опинився тут.  Голова нестерпно болить і тіло зовсім не піддається мені. На стільці біля мого ліжка тихенько спить Ліля. Дівчина виглядає змученою. Навіть не хочеться її будити.

- Давно не спиш? - мабуть, я занадто голосно рухався й ненароком розбудив Лілю.
- Щойно прокинувся. Розкажеш, що я тут забув?
- А ти не пам'ятаєш?
- Останнє, що я пам'ятаю: ми збирались поїхати до батька.
- В'ячеслав Іванович вколов тобі снодійне, ти зламав йому носа, а потім сам розбив голову, коли падав.
- Тепер зрозуміло, чому голова розколюється. Скільки я спав?
- Майже добу.
- І ти весь цей час сиділа тут?
- Додому поїхати я не могла, бо зійшла б з розуму від переживань.
- Все в порядку.
- Я б на твоєму місці не була настільки впевненою в цьому.
- Що ти маєш на увазі?
- В'ячеслав Іванович зняв побої і написав на тебе заяву в поліцію.
- Щось новеньке.
- У нього є всі шанси посадити тебе на півроку.
- Хай садить.
- Тобі не можна у в'язницю.
- Думаєш, люблячий татусь дозволить посадити мене в камеру до простих смертних? У мене буде особлива VIP-камера, у якій я здурію від самотності. Тоді батько нарешті зможе засадити мене в психушку і я перестану йому заважати.
- Припини. Я не дозволю йому це зробити - Ліля така наївна. Це маленьке миле кошеня не знає, з ким вступає у боротьбу.
- Виступати проти батька тупо. У порівнянні з ним, ми ніхто. Навіть моя надприродна сила не дозволяє побороти батька. Так, я можу легко вбити його. Тільки це точно не допоможе. Ситуація стане лише складнішою.
- Але ж повинен бути хоча б якийсь вихід із цієї ситуації.
- Батько хоче нас позбутися. І обов'язково це зробить. Я лише не розумію, чому він відтягує.
- Здається, спочатку нам з тобою потрібно завести дитину.
- Що?
 

Повітря зникає від однієї думки про це, а організм відразу відмовляється впускати в себе кисень.

- У пророцтві йшлося про дитину. Там, звісно, не закінчена думка, але вловити її не складно. І щось мені підказує, що В'ячеслав Іванович прекрасно знає продовження пророцтва. Воно нам, мабуть, не сподобається, тому й залишається прихованим.
- Думаєш, дитина й справді все змінить?
- Не знаю. Але якщо твій батько дізнається про те, що ми чекаємо дитину, то точно забере заяву з поліції.
- Це може спрацювати. Тільки він швидко викриє обман, а сам ставати батьком я поки що не збираюся.
- Я... - Ліля якось дивно реагує на мої слова. На її очах з'являються сльози.
- Я щось не так сказав?
- Просто я намагаюся вигадати хоч щось, а ти, здається, налаштований абсолютно пофігістично. Невже тобі байдуже?
- Ліль, - беру дівчину за руки й намагаюся спіймати її погляд, - я вдячний за те, що ти хочеш мені допомогти. Тільки не потрібно це робити. Не хочу, щоб ти постраждала через мене.
- Я почуваюся винною в тому, що сталося - мене шокує ця фраза. Ліля точно ні в чому не винна.
- Але... Чому?
- Це ж я хотіла дізнатися більше. Якби не це, все було б добре.
- Ти не винна. Це я не стримався. Чуєш? Ей, не плач - ловлю пальцями кожну сльозинку, що падає з цих прекрасних очей.
- Я не хочу тебе втрачати.
- Не втратиш, обіцяю. Мій батько, хоч і придурок, але не безсердечний. Він не заборонить нам бачитися, навіть якщо я буду у в'язниці. Навпаки він сприятиме тому, щоб ми зустрічалися. Батьку зовсім не вигідно нас розлучати. Ну чому ж ти плачеш?

Не можу дивитися на ці сльози. Вони занадто гіркі для того, щоб бути моїми. Я не вартий тих сліз. Ліля дивиться на мене очима, повними жалю. Від цього на душі стає лиш гірше. Підіймаюся з ліжка й міцно обіймаю дівчину.

- Не плач, благаю.
- Поцілуй мене.

Мої долоні лягають на щоки Лілі. Вона кусає губи, від чого бажання поцілувати їх лише зростає. Ті очі благають, ні - вимагають, щоб я доторкнувся до її губ. Ця дівчина точно зведе мене з розуму. Вона не робить перший крок. Терпляче чекає, поки це зроблю я. Вирішую довго не мучити Лілю. Та й себе також. Відстань між нами повільно зменшується, ніхто з нас не поспішає. І ось нарешті ця дистанція досягає кількох міліметрів. Наші губи стикаються... Вибух!

Ніжність, яка була тут секунду тому, розвіялась у повітрі. Її замінила пристрасть. Лілька цілує мене так, наче знає, що ми більше ніколи не побачимось. У пориві емоцій ми забуваємо про час, відриваючись один від одного лише щоб вдихнути ковточок повітря. Пристрасть забирає нас у полон почуттів, змушує торкатись один одного знов і знов...

- Здається, я кохаю тебе - сором'язливо опустивши голову, шепоче Ліля.
- Здається?
- Секундочку...

Ліля знову торкається моїх губ своїми. У цю секунду мене накриває хвиля емоцій, які ми відчували хвилинами. Тіло ламається під цим тиском, стає ватним. Розум затуманюється, неначе під гіпнозом.

- Тепер точно впевнена.
- Я теж тебе кохаю - Ліля посміхається й впирається носом мені у груди.
- Обіцяй, що ми придумаємо, як витягнути тебе з в'язниці. Я не хочу залишатися сама.
- Ти не будеш сама. У тебе є Аня з Ланкою, мама.
- Це не те! - Ліля виривається з моїх обіймів і повертається обличчям до вікна. - Я, як і всі нормальні дівчата, хочу стосунків, романтики, кохання. І зовсім не хочу з самого початку цих стосунків бути сама. Я прекрасно розумію, що не отримаю того, про що пишуть у жіночих романах: не буде божевільного кохання. І, через відомі нам з тобою обставини, буде немало складнощів. Та все це я хочу пройти пліч-о-пліч з тобою. А відстань між нами мене просто вб'є.

Монолог Лілі роздирає мою душу. Та серце болить ще більше, коли я розумію, що сам довів дівчину до такого стану. Я міг вберегти її від цього, якби ввімкнув мозок трохи раніше. Бовдур!

- Моя присутність може вбити тебе набагато швидше - після кількахвилинного мовчання промовляю я.
- Нехай. Краще вмерти поруч з тобою, ніж наодинці з п'ятьма котами.