Глава 11 Едгар

Мені здається, що Ліля сама все розуміє. Вона повертається спиною до мене й прямує вздовж берега кудись у невідомість. Я не піду за нею. Нехай побуде сама. Моєї присутності в житті цієї дівчини стає занадто багато. На жаль, я не можу це контролювати. Або, може, просто не хочу.

Мене магнітом тягне до Лілі. Так ще й настільки сильним, що я просто не можу протистояти йому. Притягуюся наче той шматок заліза. Обпікаюся силою доброти дівчини й помалу починаю плавитися. У мій холод проникає тепло Лілі. Воно змушує цю безнадійно черству душу ставати трохи добрішою. Це саме те, про що писала бабуся Лілі в останній книзі. Думаю, вона розповідала про все це онуці. Не може Ліля не знати, що на неї чекає в майбутньому. Звісно, люди не знають, чого очікувати від життя. Та Ліля не така, як усі: не зовсім людина. Як і я. І саме тому нам потрібно триматися разом.

Ліля гуляла майже годину. Я навіть перейматись почав. Та дівчина з'явилася у мене за спиною. Безшумно підійшла й просто обійняла мене, міцно притискаючись усім тілом, даруючи своє тепло.

- Тепер нам не можна розлучатися?
- Разом ми маємо шанси на нормальне життя. Без тебе я стану джерелом зла. А твоя доброта рано чи пізно тебе погубить. Ми врівноважуємо один одного.
- Бабуся розповідала мені щось схоже, коли писала останню книгу. Я думала, що вона не в собі. У старших людей таке буває. Та й книгу вона намагалась написати у не зовсім реалістичному жанрі.
- Тобто тобі ніхто не розповідав про це?
- Зовсім трохи. І я до останнього не вірила в те, що це правда. А зараз, поки гуляла вздовж берегу, задумалась. І починаю вірити, хоч мозок відмовляється приймати усе це.

Лягаю на пісок і запрошую Лілю зробити те саме. Вона, не роздумуючи, приземляється поруч і кладе голову мені на груди. На мить забуваю про все на світі. Давно хотілося отак невимушено лежати поруч з Лілею. Нікого навколо. Тільки ми, пісок і шум океану.

- Світла магія твого буття,
Не дає мені спати сьогодні.
Хоч не стану я сенсом життя,
Не дозволь мені впасти в безодню.

Подаруй мені світло душі,
Не чаруй більш своєю красою,
Я не можу заснути вночі,
Бо лиш марю тобою одною.

- Так це ти писав ті вірші? - піднявши голову й поглянувши мені в очі, запитує Ліля.
- Я.
- Навіщо?
- Хотів, щоб тобі було приємно. Та щось пішло не так.
- Вірші чудові. І квіти також. Просто мене лякало те, що хтось постійно за мною стежить.
- Пробач, я не хотів тебе налякати.
- А де ти береш той бузок зимою?
- Я можу подумки переміщатися не лише на цей острів. Їх є декілька. Наші з тобою острови.
- Як це?
- Це місця, у які потрапити можемо лише ми. Або ж люди, яких ми захочемо привести.
- А які ще острови знаходяться під нашою владою?

- Цей я називаю островом спокою. Тут і справді тихо, тому можна відпочити чи спокійно поговорити. Є ще острів кохання. На ньому ростуть різноманітні квіти, що створюють романтичну атмосферу навколо. На острів смутку я переміщався в дитинстві, коли хотів поплакати. Там є невеличкий будиночок, у якому я ховався від постійних злив. Адже як тільки з моїх очей починали котитися сльози, небо посилало на землю свої.
- Так цікаво. І зовсім нереально.
- Реальність іноді буває фантастичною.
- Я все своє життя переконувала людей у тому, що це все фантазія авторів книг та сценаріїв до фільмів. Не любила, коли Ланка нав'язувала мені своє фентезі.
- Ми можемо не звертати увагу на це все, якщо тобі не подобається.
- Все одно доведеться з цим змиритися. А так ми завжди матимемо, куди тікати від людей.
- Я не тікаю від людей, а оберігаю їх від себе.
- Може, ти все-таки поясниш мені всі нюанси? Я маю право знати, чого очікувати.
- Я монстр.
- Вампір? Перевертень? Не знаю, хто там ще існує.
- Унікальний. Схожий на перевертня, але змінюю свій облік не на повний місяць, а кожного разу, коли мене розізлять.
- Але ж я бачила тебе в пориві злості. Ніякої зміни обліку не помітила. Хіба що лише те, що очі чорніли.

- Я змінююся у плані фізичної сили. Коли батько знову замкнув мене в кімнаті, я пробив діру в дверях, а потім ледве не задушив його. Мені дах зносить. Одним ударом кулака я можу вбити людину, сильнішу за себе. Я в прямому сенсі відчуваю, як у венах закипає кров, тому що температура тіла зростає більш ніж до сорока градусів. Стає нестерпно гаряче, м'язи ниють, очі стають ще темнішими, а мозок перетворюється в неконтрольовану субстанцію. Я починаю зносити усе на своєму шляху. Саме тому батько намагається відгородити мене від суспільства.
- Тільки чомусь раніше ти не хотів його розуміти й усе одно тікав з дому.
- І цього разу втік. Через тебе.
- Тобто в тому, що ти наражав людей на небезпеку, винна я?
- Ні. Зовсім ні. Я розумів, що повинен знайти тебе. Зараз усе змінюється. Злість стає не такою страшною. І все це завдяки тому, що ти поруч. Ти єдина таблетка, що здатна вилікувати мою темну душу.
- Чому змінюється колір твоїх очей?

- Коли я абсолютно спокійний, то очі набувають свого справжнього кольору. Насправді вони в мене блакитні. І років до шести були такими. Потім почались неконтрольовані напади агресії. Найцікавіше те, що всі психологи та психіатри, до яких мене водила мама, казали, що я абсолютно здоровий. Тільки з кожним роком ситуація лише погіршувалася. Мама не вірила в батькові розповіді й намагалася знайти раціональне пояснення моїй поведінці.
- Але їй це не вдалось?
- Як мама не намагалася зрозуміти, що зі мною, лікарі лише розводили руки в сторони й казали, що я здоровий.
- Я тут дещо згадала. У школі в мене ставалися панічні атаки, коли комусь вдавалось підштовхнути мене до злих дій. Пам'ятаю, коли перший раз списувала, то втратила свідомість. Це була найменш травматична реакція. Коли накричала на маму, у мене сталася жахлива панічна атака. І тоді лікарі теж казали, що з моєю психікою все в порядку.
- Я ж кажу, що доброта тебе вбиває. Просто по-своєму, дивним способом. Коли ти робиш щось погане, твій організм починає поступово вбивати тебе.
- І з тобою відбувається те саме? Злість вбиває тебе не лише травмами під час бійок? Вона роз'їдає зсередини?
- Так.
- Чому ми повинні бути разом, якщо відстань вбиває лише нас? Що як між нами немає почуттів, які допоможуть побороти ці проблеми? - здається, ми ходимо по колу. Тільки тепер Ліля намагається розібратися у всьому.
- Я збирався сказати це пізніше, щоб не лякати тебе зараз.
- Благаю, скажи усе й одразу - Ліля піднімається й дивиться на мене з надто серйозним виразом обличчя.
- Сядь, будь ласка.
- Едгаре, я чекаю пояснень - хапаю дівчину за руку й змушую сісти напроти мене.
- Якщо я попросив сісти, значить саме це потрібно зробити - здається, Лілю злякала моя агресивність. На її очах з'явилися сльози. - Пробач. На мить я втратив контроль. Не хотів тебе налякати чи зробити боляче.