Глава 9 Ліля

Сказала, що мені не страшно. Насправді ж дуже боюся. Саме тому сильніше втискаюся в спину Едгара.

- Можеш трохи зменшити хватку? Мені важко рухатися. Не переживай, я постараюся їхати не дуже швидко.
- Пробач - трохи полегшую свої обійми.

Коли Едгар рушає, мій страх розвіюється. Не так вже й жахливо. Мені навіть подобається. Щоправда Едгар їде повільніше, ніж я очікувала. Ми зупинилися біля сусіднього від потрібного будинку й пішли в дільницю.

- Мабуть, я краще сама піду.
- Якщо так хочеш, тоді я зачекаю тут.
- Дякую

Забрати Аню було зовсім не важко. Поліцейський просто не міг відпустити її без когось зі старших, бо Аня неповнолітня. Та й забрали її просто як свідка якоїсь бійки.

- Дякую, що приїхала. О, а ти що тут робиш?
- Сестра замовила тобі таксі до будинку.
- Серйозно? Вона ні за що не дозволить мені покататись на байку.
- Мені й справді не подобається ця ідея.
- Ліль, можна тебе на кілька слів? - киваю у відповідь.
- Не старайся, у тебе не вийде її вмовити - говорить Аня нам услід.
- Якщо я вмовлю Лілю, ти прийдеш до нас на вечір перегляду фільмів.
- Домовились.
- Ед, це погана ідея. І взагалі, ми ж ніби збиралися йти до психотерапевта.
- Хочеш, щоб Аня про це дізналася?
- Не дуже.
- А помиритися з сестрою хочеш?
- Ти ж знаєш.
- Тоді просто зачекай мене там, у кафе. Я завезу Аню додому й повернуся.
- Добре. Тільки тоді вечерю сьогодні готуєш ти.
- Домовились. Будемо їсти або щось підгоріле, або сире - Едгар розсміявся й пішов до байку.

Я вирішила не підходити до Ані, перед тим як вона сяде на байк. Однозначно сказала б щось типу: "Тримайся міцніше", або попросила би Едгара їхати повільніше. Це точно розізлило би Аньку. Тому краще мені одразу піти до кав'ярні. Поп'ю заспокійливого чаю. Подумаю про життя, про Едгара... Чомусь мені здається, що я розумію, що з ним відбувається. Не можу сформулювати це у своїй голові, але просто відчуваю щось дивне. І взагалі я не хочу його відпускати. Мені спокійно, коли Едгар поруч. Спочатку я злилась на нього, але після сьогоднішньої ночі все змінилось. І той сон... Відчуваю нестримне бажання втілити його в реальність.

***

- Довго чекала?
- Не помітила, як сплинув час.
- Думала про щось?
- Згадувала наш сон.
- Хочеш покупатися?
- Краще ще раз упасти в воду, щоб ти мене спіймав.
- Оу. Дивні в тебе бажання.
- Як усе пройшло?
- Ані сподобалося. Просила передати, що ти підняла свій рейтинг у шкалі старших сестер.
- Ммм, мабуть, це круто. І ввечері вона прийде?
- Обіцяла, що буде. Може, ще Лану покликати? - ого. Едгар не перестає мене дивувати сьогодні. - Вона врівноважить напруженість атмосфери.
- Або ж навпаки. Але запросити її треба.
- Ти готова?
- До чого? Ах, їхати в клініку. Та ніби готова. Тільки пообіцяй мені дещо - Едгар запитально піднімає брову. - Ти зайдеш у кабінет зі мною.
- Боїшся?
- Я почуваюся впевненіше, коли ти поруч.
- Якщо лікар не буде проти, я зайду.
- Дякую.
- Ходімо?
- Угу.
- Вам попросили передати - офіціантка поклала переді мною серветку з якимось надписом і гілочку бузку.
- Дякую.

Одразу починаю оглядатися, намагаючись знайти хоча б одне знайоме обличчя. Помічаю Володимира Ігоровича в іншому кінці кав'ярні. Він вдає, ніби не бачить мене. Дивно. Невже Ланка мала рацію?

- У тебе дуже гарні очі.
- Що?
- Надпис на серветці.
- Ходімо - беру Едгара за руку й виходжу з кав'ярні.
- Що сталося? Ти якось змінилася.
- Одна справа, коли ці листи та квіти з'являються під дверима моєї квартири. А коли вони переслідують мене в абсолютно неочікуваних місцях, стає трохи лячно.
- Може, ця людина випадково тебе побачила.
- І абсолютно випадково мала при собі гілочку бузку?
- Мабуть, дуже любить бузок.
- Це занадто дивно.
- Можливо. А хіба кохання не дивна річ?
- Важко не погодитися. Тільки це закоханість.
- Чому ти так вирішила?
- Коли ми закохані в когось, то намагаємося різноманітними методами привернути його увагу. Потім, коли вже це стається, почуття починають переростати у щось більше. Тоді зароджується кохання, яке потім перетворюється у звичайну прив'язаність.
- Цікава думка. Тобто ти не віриш у вічність кохання?
- Воно може бути вічним хіба що тоді, коли стане трагічним.
- Чому?
- Коли двоє не можуть бути разом, їхні почуття загострюються. Бажання бути разом, доторкатися, дивитися один одному в очі, спілкуватися - це все не дозволяє коханню згаснути. Звісно, якщо воно справжнє.
- У такому контексті важко не погодитися з твоєю думкою. Це тобі - Едгар протягнув мені новенький шолом.
- Надіюсь, ти його не вкрав.
- Не переживай. Просто батько розблокував мій рахунок у банку.
- Ого. Ви помирилися?
- Не зовсім. Просто він тепер знає, де я і з ким.
- Хочеш сказати, що твій батько мені довіряє?
- Він сказав, що переконався у твоїй доброті та дружелюбності.
- Маячня якась. Я говорила з ним не більше хвилини - пришвидшую крок, тому що все навколо стає ще більш дивним.
- Ліль, обережно.
- А? - не розумію, до чого це сказано.

За мить Едгар хапає мене за руку. З великою силою врізаюсь у тіло хлопця. Позаду на високій швидкості проїжджає, ні, навіть пролітає авто. Едгар щось запитує, але я не чую його через підвищений пульс. Його карі очі зустрічаються з моїми. Світ знову кудись зникає. Я не бачу нічого, окрім губ хлопця. Все моє тіло благає про поцілунок. Ніколи не відчувала такого.

- Ти взагалі на дорогу дивитися не любиш? - міцно притискаюся до Едгара. Він якось невпевнено обіймає мене.
- Дякую, що знову врятував мені життя - серце хлопця настільки швидко вдаряється у грудну клітку, що мені аж вуха закладає. Цікаво: це на нього так мої обійми діють? - Ти дуже переживав за мене? - питання саме виривається з моїх вуст.
- Що?
- У тебе пульс вищий, ніж в мене. Так сильно злякався?