Глава 5 Ліля

- Я? Добра?
- Так. Якби не ти, я ночував би на вулиці. У гуртожиток поселитися не можу: там місць не вистачає. А грошей на квартиру в мене немає. Тільки сідати тобі на шию я точно не можу. З першої зарплати куплю продукти, а потім і проживання оплачуватиму. Обіцяю.
- Не переживай, мені не потрібні гроші. Можеш жити тут безкоштовно.
- Я так не зможу.
- Тоді не спіши щось віддавати. Я тебе не підганятиму.
- Пробач за питання. Звідки в тебе гроші на утримання такої квартири? Стипендії навряд чи вистачить на це.
- Батько аліменти платить, і з книг гроші крапають.
- Ти книги пишеш?
- Ні - точніше так, але свої твори я поки не публікую. - Гроші за бабусині романи мама розділяє між мною і сестрою. І є ще кілька завершених книг, які бабуся не встигла опублікувати. Вона залишила їх мені у спадок і попросила відредагувати та видати після її смерті. Тільки мені все руки не доходять до цих шедеврів.
- Може, я зможу допомогти? Багато книг залишилося?
- Чотири. Якщо хочеш, можеш спробувати редагувати. Точніше рукописний варіант друкувати на комп'ютері.
- З радістю. Минулого року я займався цим, коли проходив практику в одному видавництві. Після мене редактор не мав, що робити.
- Якщо робота буде бездоганною, я готова заплатити.
- А цього не потрібно. Я і так живу за твій рахунок. Цього буде достатньо.
- Ти в університет взагалі ходиш?
- У мене вільне відвідування.
- А... Нагодуєш котів? Я поки знайду рукопис. Тобі що краще дати: любовний роман чи, може, детективний?
- А що в твоєї бабусі виходило писати найкраще?
- У неї виходило писати все, окрім фантастики. Бабуся в мене дуже талановита. Її фанати досі листи надсилають.
- Ого.
- Тримай - протягую Едгару улюблений роман бабусі. - Це її остання робота.
- Ти серйозно?
- Щось не так?
- Ти онука моєї улюбленої письменниці. Я виріс на її творах.
- Я думала, що бабусині романи читають переважно жінки й молоді дівчата.
- Значить, я один з небагатьох хлопців, які читали ці шедеври.
- Шок. Хоча, чому я дивуюсь? Моя бабуся справді крута.
- Ти маєш рацію. Тепер я відчуваю ще більшу відповідальність, але мені буде приємно одним з перших почитати цей роман.
- Першим.
- Що?
- Ти читатимеш його першим.
- Не вірю, що ти не читала.
- Саме цей ні. Єдиний роман бабусі, який я не читала.
- І що ти навіть не хочеш стати першою, хто доторкнеться до цих прекрасних сторінок, прочитає неймовірні розділи, зможе побачити кожну букву, відчути всі емоції героїв? - здається, Едгар і справді палкий прихильник бабусиних творів. Його слова змусили щось глибоко в мені загорітися. Душа радіє.
- Я хочу дозволити тобі відчути це все. У мене було багато можливостей прочитати ту чи іншу книгу першою. І я це робила. Настала твоя черга.
- Слів не вистачає, щоб описати мої відчуття. Дякую тобі за таку можливість.
- Нема за що. Котів нагодуй, а я побіжу, бо вже в університет запізнююся. Гарного дня!

Невже це все, що потрібно було Едгару для радості? А я вже думала, що змусити цього хлопця посміхатися просто неможливо. Усмішка Едгара підняла мені настрій, тому й день пройшов прекрасно. Мабуть, нічого не зможе зіпсувати мій вечір. Під дверима лежить новий конверт. Розгортаю його й дістаю черговий аркуш бузкового паперу. Одна фраза: "Я прийду до тебе уві сні...", - змусила комашок пробігтися вздовж мого тіла. Дихання збилось, серцебиття пришвидшилося... Невже я зможу побачити того, хто присвятив мені вірш? Хоча це якась дурниця. Як він може бути впевненим у тому, що насниться мені? Нарешті відчиняю двері й заходжу в квартиру. Дивно, що ніхто не зустрічає мене з порогу.

- Привіт, викрадачу сердець - кажу я, коли помічаю своїх котиків навколо Едгара.
- Це ти про що?
- Про котів.
- Ааа... Пробач, вони самі. Новий лист?
- Маячня. Як успіхи з романом? Ти взагалі з кімнати виходив? Голодний?
- Половину проковтнув, навіть не помітивши. Твоя бабуся геніальна письменниця.
- Це я і без тебе знаю. На інші питання відповідатимеш?
- З кімнати виходив котів годувати. Їсти не хочу.
- Не вірю. Я голодна як вовк, і ти повинен був зголодніти. Борщ будеш?
- Домашній? Зі сметанкою? - очі хлопця загорілися так, ніби він увесь день мріяв проте, щоб поїсти.
- А казав, що не голодний.
- Ти вмієш пробудити апетит.
- Не заважатиму тобі читати. Через годинку-півтори чекаю за столом.
- А якщо я тобі допоможу, буде швидше? - що це з ним?
- Справді хочеш допомогти?
- Ти проти?
- Дивно просто.
- Знаю.
- Ти постійно замкнений у собі, а тут сам пропонуєш допомогу.
- Я знаю, що це дивно. І все ж таки дозволь допомогти.
- З радістю.
- Керуй.
- Що ти вмієш робити?
- Все.
- Серйозно?
- Я швидко вчуся.
- Тоді ось тобі овочі й ніж. Чисть.
- Це я точно вмію. А тебе готувати бабуся вчила?
- Яка різниця?
- Якщо так, то це буде найсмачніший у світі борщ.
- І чому ти так думаєш?
- Впевнений, що твоя бабуся готувала не гірше, ніж писала романи. Одного опису приготування торту достатньо, щоб зрозуміти це.
- Не пам'ятаю, де таке було.
- Це тому що ти ще не встигла прочитати останній роман.
- Інтригуюче. Може, розкажеш про що він?
- Тоді не цікаво буде читати.
- Мені завжди цікаво. І перечитувати по декілька разів я обожнюю. Розповідай швидше.
- Головний герой історії працює кондитером.
- Щось новеньке. Який він? Високий блондин з блакитними очима? - у бабусі всі герої схожі на дідуся, тому я й зробила такий висновок.
- А от і не вгадала. Насправді це було для мене сюрпризом. Я вже звик до одноманітних чоловічих образів, а тут абсолютно новий. Все ще високий, та тепер брюнет з темними, мов ніч, сумними очима. Його губи сухі й утворюють безнадійно пряму лінію, що нізащо не зможе вигнутися в усмішку. Він самотній у цьому велетенському світі - у мене склалось враження, ніби бабуся описала Едгара. - І характер у хлопця не звичний. Герой замкнений у собі, спілкується лише з кухонним приладдям. Жодного друга. Зі знайомих лише колеги, з якими герой не хоче знаходити спільну мову. Йому просто це не цікаво.
- Це й справді не схоже на інших героїв бабусиних романів. І що ж відбувається з цим хлопцем?
- Спочатку просто йде розповідь про його життя. І вона захоплює мене найбільше. Читаю і розумію, що герой книги - це я. Там мої почуття. Розумієш?
- Хочеш поговорити про це? Тобі стане легше.
- Не стане. Я знаю, що легше не буде.
- Тоді просто знай, що я завжди готова вислухати.
- Знаю. Мені розповідати далі?
- Звісно.
- Це може здатися тобі дивним - цікавий початок. - Герой історії зустрів прекрасну незнайомку за досить цікавих обставин.
- Тільки не кажи, що вона витягувала його з бійки.
- Майже. Він її. До речі, на першій сторінці написано звернення до тебе. Думаю, буде краще, якщо ти сама прочитаєш.
- Ти тут продовжуй, а я швидко.