Глава 1 Ліля

Можете вважати мене палким прихильником романтики. Переконувати мене в тому, що це все просто вигадки, марно. Я виросла в сім'ї письменниці. Кожен написаний бабусею роман закарбувався у моїй пам'яті та вплинув на мій світогляд. Інколи це дуже заважає, та мені подобається здатність дивитися на світ через рожеві окуляри. Причому і в прямому, і в переносному значенні. Люблю одягати окуляри з рожевим склом, особливо зимою. Світ одразу стає кольоровим, романтичним.

Сьогодні один з таких романтичних днів. Кілька хвилин тому я вийшла з університету. Цей жах нарешті закінчився. Ненавиджу пари з теорії журналістики. Викладач задовбує мене як тільки може: питає кожного разу, додаткові завдання постійно дає. Я не люблю жалітися. Мати можливість вчитися більше, ніж інші, це круто. Тільки я фізично не встигаю все це робити. Реферат перероблюю вже п'ятий раз. І все не так. Вже навіть одногрупники кажуть, що викладач несправедливо розподіляє завдання між студентами. Моя найкраща подруга взагалі переконана в тому, що він закоханий у мене. Звісно, все можливо: молодий неодружений аспірант закохався у студентку. Та мені ця версія абсолютно не подобається. Реферат потрібно виправити до завтра, але займатися ним я точно не збираюся. Сьогодні в планах відпочинок. А викладач все одно на заліку відіграється. Щоправда мене ще можуть не допустити до нього. Байдуже. Не збираюся відміняти зустріч з подругою через якогось бовдура, який думає, що я цілодобово вчуся.

По дорозі додому я поринаю у власні думки й зовсім не помічаю, що робиться навколо. Та одна ситуація змушує мене вирватися з роздумів. Рожеві окуляри не допомагають мені побачити щось прекрасне в цьому. Два хлопця вступили у бійку. Мені здається, що вони можуть повбивати один одного. У цей момент моя сміливість переходить усі межі дозволеного. Я просто біжу зупиняти їх. Здається, це здивувало не лише мене. Міцно обіймаю одного з хлопців зі спини й відтягую його в сторону. Другий зупиняється сам, а от той, котрого я тримаю, намагається вирватися. Думаю, що бійку почав саме він. Ми падаємо в сніг, який пом'якшує падіння. Тримаю хлопця настільки міцно, наскільки це можливо. Та втримати його дуже важко. М'язи хлопця здаються сталевими. Сльози течуть, та я все одно міцно тримаю його.

- Заспокойся, прошу - шепочу я.
- Я спокійний. Пусти - тихо відповідає незнайомець. Здається, він і справді заспокоївся.

Відпускаю хлопця, не тому що він сам про це попросив, а тому що інший вже пішов. Незнайомець підіймається, кілька секунд дивиться на мене своїми чорнючими очима й мовчки покидає місце злочину. На снігу залишились сліди крові. Я не встигла помітити, хто з них був пораненим, тому що мене зачарував погляд цього розбишаки. Щось у тих чорних очах зачепило мене. Здається, вони снитимуться мені ще кілька днів.

Не знаю, скільки часу я могла просидіти в снігу, обдумуючи ситуацію, у яку потрапила. Якби не дзвінок подруги, я б далі думала про того хлопця.

- Квіточко моя, де ти загубилася? Знову твій закоханий аспірант знущався?
- І тобі привіт. По-перше, він не мій. По-друге, він не закоханий, а просто трохи неадекватний. І по-третє, я тобі потім розповім, чому затримуюся. Не телефонна розмова.
- Щось сталося? Ти в порядку?
- Не переймайся, зі мною все добре. Просто ситуація досить дивна.
- Інтригуючий початок. Я білети купила. З тебе попкорн і кава після фільму.
- Домовилися. Скоро буду. Не сумуй там без мене. Можеш пофліртувати з симпатичним хлопцем, поки я прийду.
- Дозволяєш?
- Тільки сьогодні - сміюсь.
- Дуже дякую. Якщо ти не встигнеш, я піду в кіно з якимось красунчиком.
- Окей.

Лана - дівчина не надто серйозна. Вона дуже нерозбірлива у стосунках. За час нашої дружби ця красуня змінила більше десяти хлопців. Я, звісно, нічого проти не маю, та щось підказує, що рано чи пізно Лана дограється. Та це її життя. Я можу тільки підказати або попередити. Переконувати подругу в тому, що їй потрібно змінити стиль життя, я не можу. Лана в пошуку свого принца не слухає нікого, тому я їй не заважатиму.

Мене зовсім не здивувало те, що я побачила свою подругу в компанії симпатичного хлопця, коли нарешті прийшла до кінотеатру. Не хочу заважати їхньому спілкуванню, тому просто йду купувати різні снеки. Не уявляю похід в кіно, під час якого я не гризу щось смачненьке. У цьому є своя магія. Тільки сьогодні вона мене чомусь підставляє. Переді мною на касі стоїть той самий незнайомець. Здається, у хлопця проблеми. Його очі стають ще чорнішими, коли касир знову не може пробити чек.

- Ця карта також заблокована. Може, розрахуєтеся готівкою? - випадково помічаю, що в гаманці хлопця немає жодної купюри.
- Я розрахуюсь - протягую кілька купюр касиру. Очі хлопця ловлять мій погляд. Помічаю, що вони поступово перетворюються з чорних на темно-карі. Як так? Та це не те, що найбільше мене дивує. Я зробила вже другий необдуманий і досить дивний для мене вчинок. Лана, яка щойно підійшла до мене, була шокована побаченим.
- Що ти робиш? - шепоче вона мені на вухо. Я чую слова подруги, але просто пропускаю їх крізь себе. Зараз у моїй голові лише прекрасні очі незнайомця. Наші погляди зустрілися і ніяк не можуть розірватися. Він прив'язав мене до себе й не відпускає.
- Ланка, пробач - все, що кажу я, перш ніж піти.

Третій несподіваний вчинок за останню годину. Без жодних пояснень виходжу з кінотеатру й прямую додому. Надіюсь, Ланка не ображатиметься. Мою руку хапають неймовірно холодні пальці. Хтось силою повертає мене обличчям до себе. Знову він. Знову ці нестерпні хвилини мовчання. Ми просто дивимося один одному в очі, ніби намагаємося знайти в них відповіді на всі свої запитання. Хлопець відпускає мою руку й з абсолютною байдужістю запитує, навіщо я йому допомогла.

- Не знаю - молодець, дівчинко. Відповідь, гідна жіночої логіки.
- Має ж бути якась причина. Спочатку ти рятуєш мене від негативного закінчення бійки, потім оплачуєш мій рахунок. Невже не існує якогось логічного пояснення цим вчинкам?
- Ні. Просто захотілося.
- Як тебе звати?
- Не пам'ятаю - задивившись на розбиту губу хлопця, я прослухала запитання, тому й не змогла нормально відповісти.
- Серйозно?
- А що ти запитував? - зосередивши погляд на кучугурі снігу, перепитую я.
- Хотів дізнатися твоє ім'я.
- Ліля.
- Лілія, значить. Красиво. Я Ед.
- Скорочено від Едуард?
- Едгар, але краще просто Ед. Я почуваюсь винним у тому, що твій вечір безнадійно зіпсований.
- Це не твоя вина. Я сама влізла туди, куди не треба.
- Дуже вдячний тобі за це. Не знаю, чим могла скінчитися та бійка, якби не з'явилася ти.
- Чому ти накинувся на того хлопця?
- Що? Бійку почав не я.
- Пробач. Мені просто здалося...
- Проїхали. Хочеш? - Едгар протягує мені шоколадний батончик, який я йому купила. Це викликає в мене посмішку.
- Дякую.
- Не страшно самій повертатися додому, коли надворі темно?
- Пропонуєш провести мене до будинку?
- Якщо ти хочеш, звісно.
- Скажемо так: я не проти прогулятися у приємній компанії.
- Не впевнений у тому, що можу бути приємною компанією. Та обіцяю спробувати.
- Тоді ходімо.
- Секунду - хлопець дістав телефон і прочитав повідомлення, яке змусило його засмутитися ще більше.
- Щось не так?
- Я щойно став безпритульним і безробітним студентом, якому навіть переночувати ніде.
- Як так?
- Батько заблокував усі мої рахунки, домігся мого звільнення з роботи і змусив власника квартири виселити мене.
- Не надто жорстоко?
- Та ні. Це найбільш адекватне покарання від мого батька.
- І що ж ти такого зробив, щоб заслужити таке ставлення до себе?
- Вступив не туди, куди мені сказали. Три роки вдавалося приховувати від батька, де я вчуся. Зараз він дізнався й дуже розлютився.
- Не розумію людей, які вказують своїм дітям, як жити. І що ж ти тепер робитимеш?
- Друзів у мене немає, додому я не повернуся, а в гуртожиток сьогодні мене точно не впустять. Доведеться ночувати на вулиці.
- Здається, чарівній феї знову потрібно рятувати тебе.
- І що вона пропонує зробити?
- У неї пустує одна кімната, у яку можна поселити безпритульного хлопця на одну ніч.
- Не боїшся? Може, я маніяк якийсь.
- Може й так - але чомусь мені зовсім не страшно. - Тільки в тебе очі занадто добрі - тоді, коли вони не чорні.
- Таки добрі?
- Угу. То що, приймаєш мою пропозицію?
- Іншого виходу в мене точно нема.
- Тоді ходімо швидше, не хочеться змерзнути.
- Не любиш холод?
- Пальці дуже мерзнуть, неприємно.
- Чому рукавиці не носиш?
- Взагалі ношу. Тільки сьогодні десь одну загубила.
- Цю? - хлопець дістає з кишені мою рукавицю.
- Як вона опинилася в тебе?
- Коли виривався, випадково стягнув. Зрозумів, що це твоя, коли був далеко від того місця.
- Ми прийшли - зупиняюся перед дверима під'їзду. На кілька секунд задумуюсь, чи правильним є моє рішення впустити незнайомця у свою квартиру. Та думка про те, що Едгар ночуватиме на вулиці, змушує мене відкинути всі сумніви.
- На якому поверсі знаходиться твоя квартира?
- На шостому - я вже знаю, що Едгар хоче запитати. Тільки чомусь це запитання не звучить. - У мене клаустрофобія, тому ліфтом не їжджу.
- Я не запитував.
- Але хотів.