VIII

Ще за 40 хвилин ми вийшли з лісу і побачили окраїну якогось населеного пункту. Це придало мені сили, і я пришвидшив темп. Меланка не відставала.

Це було звичайне поліське село. Хати розкидані, деякі без парканів. Дзявкотіли собаки, геготіли гуси.

«Але де ж люди?» — першим ділом подумав я.

Минувши із десяток хат ми врешті побачили зіпертого на одвірок хвіртки стариганя. Залатані на коліні штани, калоші на босу ногу, замизгана майка.

— Здоровенькі були діду. — привітався я.

— І вам не хворіти. — одказав селянин.

— Ми вже й не сподівалися бодай когось живого у цьому селі побачити. Чи є ще люди тут у вас? Нам би допомога не завадила.

— Та ясне діло, що є.

— То де ж вони усі?

— Та на цвинтарі ж усе село. Та не стійте, ходіть до хати, за години дві усі повернуться. Мо’ хто і згодиться вам допомогти. Бо я вже старий і немочний, з мене толку мало, ото чаю вам хіба можу дати і пирога скуштувати, який стара моя спекла. Побазікати з вами можу. Це діло я люблю.

Те, що дід говіркий стало зрозуміло одразу. Беззубий рот не закривався. Поки гостинний господар хазяйнував, готуючи нам чай, ми дізналися, що баба його теж на кладовище пішла.

— У вас, певно, село не дуже велике, раз усім людом покійника в останній путь проводжаєте.

— Село чималке. Але біда в нас трапилася. За свого віку більшої і не пам’ятаю. За три дні три чоловіки Богу душу віддали. Хай земля їм буде пухом. Троє товаришів. Як нерозлий вода були за життя, і на той світ один за одним пішли.

— А що трапилося? — запитав я відчуваючи, як терпне мій язик, а шлунок скрутився у три дулі.

— Василь згорів живцем. Досі не второпаю, як таке могло статися. Чом дверей не вибив. Здоровило був, на вечорницях п’ятьох парубків сам «вкласти» міг. На наступний день Петро втопився. В калюжі. Напився од горя, йшов додому, впав лицем у калюжу. Знайшли зранку уже синього. А третій, Микола, хай Бог йому прощає, хотів повіситись.

— То він живий? — не втерпів я і перебив старого.

— Та де там. Ото на третій день, бігав з мотузкою по селі, з виряченими бильмаками і кричав «Німа, німа до себе забирає». І погнав у ліс. Ну, мужики за ним. А те дурило побігло до помпи, де він з небіжчиками камінь той окаянний мили. Виліз на дерево, заліз у петлю і пригнув, але гілка поломилася, він з усього дуру у вимиту яму полетів, а зверху на нього брила землі.

Щоби дід не побачив, як тремтять мої руки я сховав їх під стіл. Меланка слухала і наминала пироги, як три дні не їла, хоча у її випадку саме так і було.

— А про яку німу він кричав?

— Хм… ну ходять по селу плітки, баби знаєте самі різне язиками плещуть. Була в нас тут одна дівка, Уляною звали. Німа од народження. Зовсім юною, як батьки померли, вона у ліс до бабці своєї перебралася. Моя стара каже, що та баба Зоя відьмою була, а знання свої онуці передала. Але ж баби на вигадки гаразд, то не знаю правда чи ні. Так ото місяця два тому вона зникла. Як у воду канула. Де поділася, ніхто не відає, не знає. Улянка раз у тиждень до села навідувалась — по молоко приходила, а одного понеділка не прийшла і все більше у селі її ніхто не бачив. То наші баби кажуть, що то все між собою звя’зане-зав’язане, але як — ніхто не тямить.

— А що, хлопці могли чогось лихого з дівчиною зробити?

— Ганька з хати навпроти казала, що вони не одну дівчину зіпсували. Не бачив, не знаю… Але гуляти хлопці любили. Горілка рікою лилася. Покупляли оті собі не то машина, не то мотоцикл і ганяли полями, як оскаженілі. Не було такого раніше. Ото подуріли всі, як камінь сонячний мити стали. Де ж він сонячний, як одну біду робить. Покупляли собі зброї, машин, квартир у городах і думають, що Бога за бороду вхопили.

— З ким то ти, старий, базікаєш? — почувся голос і з сіней і до хати увійшла заповзята бабця.

Старенька була не з говірких, тому я коротко пояснив суть нашої проблеми, і, не довго думаючи, бабця Оксеня повела нас сільського голови.