VII

Коли я відкрив очі, у вухах ще стояв той плюскіт, а я шепотів сухими губами — Бузина, Бузина, це ж була Бузина…

На дворі була суцільна темрява. Скільки я так спав, важко уявити. Як ошпарений кинувся до вікна і ошелешено став споглядати за незрозумілим дійством дівчат.

Посеред кімнати насипом лежала гірка землі. Меланка сиділа напроти Бузини, як укопана з невидючими скляним поглядом. У руках вона тримала клубок якихось ниток. Господиня витягувала з того клубка нитку і ритмічно обмотувала дві скріплені навхрест дерев’яні палички.

«Це в біса не лікування, зовсім не лікування…» — прозрів я. «Мурахи» табуном пробіглися уздовж мого хребта, зупинилися на потилиці і сторчака поставили волосся на моїй голові.

Хотілося кричати, втікати, тягнути за собою Меланку, але ані рукою, ні ногою порухати я не міг. Ба більше, я навіть язика повернути не зміг, щоб вичавити з себе бодай якийсь звук. Останній факт викликав у мене приступ панічного страху.

«Я не хочу бути німим», — крутилася безперестанку думка у моїй голові.

З оціпеніння мене вивів голос Меланії.

— Віталіку, йди спати.

— Йду, — відповів я і з полегшенням видихнув, бо, на щастя, здатність говорити лишилась при мені.

Коли увійшов до кімнати, Бузина саме згрібала у хустину землю. Я зачепився за якусь шнурівку і мало не порахував ребра. Але господиня, здавалося, мене й не помітила, знай робила свою справу, занурившись у тільки їй відомі думки.

Зранку, прокинувшись, я рішуче вирішив з’ясувати, як добратися до першого ліпшого села і забратися звідсіля геть, і то чимшвидше. Але, направду, тутечки я нічого не вирішував. Бо коли відкрив очі, побачив Меланку і Бузину з «тормозком» у руках, які очевидно чекали на моє пробудження.

Мовчки я поплентався за ними, все більше і більше заглиблюючись у ліс. Стежка зміїлася і губилася, але Бузина так впевнено і швидко йшла, що сумнівів не було — цю місцину вона знає, які своїх п’ять пальців.

Через півтори години ліс став рідшати, де-не-де став помічати сліди людей у вигляді сміття. Зрештою Бузина зупинилася і показала рукою на стежку, киваючи головою, куди нам слід іти. Я хотів був відкрити рота, щоб подякувати за допомогу, але дівчина хутко чкурнула до лісу, ніби й не було її з нами.

Нарешті я наважився заговорити до Меланії.

— Як ти почуваєшся?

— Дивно. Я не відчуваю зовсім втоми. Але емоційно вкрай виснажена. Так буває коли мені снять дурні сни, певно так було і цього разу.

— А ти зовсім нічого не пам’ятаєш? — обережно запитав я.

— Спогади короткі і поривчасті, я ж майже увесь час була у забутті. За три дні два рази їла.

— І це все?

— Все, — категорично і трохи різкувато відказала Меланка.

Чи була то правда, розпитувати не хотілося.