III

У день поїздки, я прокинувся ще до того, як затредзвонив будильник. Так часто буває перед дорогою. Після ранкової кави ми жваво спакували усі пожитки і вирушили у путь. Їхали ми зберігаючи мовчанку, дорога до Сарн — ще той екстрим, Меланія ж заворожено споглядала пейзажі за вікном.

Після 40 хвилин дороги я зрештою запитав:

— Куди далі? Якщо їхати увесь час по головній, ми так до Вараша доїдемо. У нас там атомка. Теж гарні світлини можуть вийти.

У цей момент десь з самісінького нутра вигулькнуло нестримне бажання їхати прямо, аби тільки не вплутуватись у авантюру, на яку я змушений був підписатися з волі моєї доброї матінки. Вочевидь, Меланка того зовсім не запримітила, бо, не відриваючи очей від вікна, наказала звернути у перший-ліпший закуток у пошуках глухого, забитого села.

Я не знаю чи запам’ятається ця подорож Меланці краєвидами, але те, що її сідниці не забудуть усі ті ями та горби та яких вони підскакували — це факт.

— Як тобі ось це село? — запитав я намагаючись безуспішно оминути коров’ячі кізяки.

— Хм… Воно надто цивілізоване, чи що…

— Ну знаєш, якщо ти хотіла дикі племена, треба було їхати в Африку, — випалив я з ноткою образи.

Меланія навіть бровою не повела, скоріше всього вона так і не допетрала, чого я раптом образився.

— Тоді, можливо, сьогодні зупинимось у лісі? — запропонував я.

— Ок. Згода.

Ми минули ще два села, мені все здавалося, що не буде їм ні кінця, ні краю… Зрештою я вирішив звернути на лісову дорогу. Попри гнітючий настрій я мимоволі замилувався краєвидом. Який все-таки прекрасний наш край. Відчинивши вікно, я вдихнув на повні груди повітря, у голові запаморочилося. У цей час Меланія готувала свій «фотоагрегат» до праці.

***

Отаборитися ми вирішили на галявинці. Місце було «обжите», тут був дерев’яний стіл та збиті з необтесаних дощок лавчини. Певно, місцеві грибники облаштували тут місце для перепочинку. Про всяк випадок я сфотографував місцину на камеру телефона. Намет ми вирішили звести після першої «фотовилазки». Для перекуски узяли з собою кілька шоколадок і воду. Я завбачливо поклав до кишені ніж та сірники.

— Віталіку, подивись, яка краса, — мовила дівчина і побігла десь на обочину ґрунтової дороги.

Наблизившись, я побачив, як дівчина із усіх сторін фотографує мухомор.

«Це буде довга дорога» — подумалось мені. Але я був несправедливим до Меланки, бо вона й сама зауважила, що для макрозйомки ще буде час, а нині треба зробити акцент на пейзажах та ознайомленні з місцевістю.

Увесь час я намагався фіксувати у пам’яті деталі, які б спростили нам шлях назад до табору — зламане старе дерево, поросла мохом брила… Не те щоби я боявся заблукати, але безпечність моєї супутниці мене тримала у тонусі. Кілька разів Меланка поривалася звернути на вузенькі звивисті стежки, які того й гляди у лічені секунди губилися у гущі лісу. Щоразу мені доводилось її осмикувати, звертаючись до її здорового глузду.

Запримітивши цікавий ракурс, Меланія вовтузилась зі своїм фотоапаратом, знимкуючи поліський ліс. Мені цікаво було за нею спостерігати. Попри те, що вона вся така сучасна й у фірмовому шматті, зовсім не дисонувала з природою довкола. Вона морщила носа, супила брови і піджимала вуста, було видно, що Меланка чимось невдоволена.

— Тут усюди сліди. Автівки вочевидь тут як по автотрасі літають. Я хотіла ліс де люди — це рідкість, і якщо вони тут бувають, то тільки тому, що ліс частина їхнього життя… — супутниця задумалась, вочевидь, обмірковуючи, чи достатньо доступно донесла до мене свою думку.

Її роздуми про цнотливість природи, зокрема поліських лісів, обірвала апокаліптична картина. Спустошена, виснажена земля простягалася на кілька гектарів. Де-не-де поламані дерева промовисто натякали — колись тут був ліс. Ями з каламутною водою, зіжмакані папірці, пластикові стаканчики, скляні пляшки…

Меланія стала мов укопана. Мені навіть здалося, що її руки тремтять.

— Що це?

— А це якраз позбавлений цноти ліс, причому неприроднім способом…

Дівчина глянула на мене переповненими болем очима і козиряти саркастичними епітетами більше не хотілося.

— Тут видобувають бурштин, — став пояснювати я. — Це незаконний промисел. Вони миють сонячне каміння у різний спосіб. Хто заможніший, має мотопомпу, хто злидарює, бере до рук лопату або йде у наймити до власників помп.

— Але як? Як вони можуть лишати після себе таке?

Відповіді я не мав. Раптом мені стало соромно за усіх старателів Рівненщини, разом узятих. Кортіло провалитися крізь землю, аби не бачити налитих сльозами очей 19-річної дівчини.

Шморгнувши носом і підтерши його рукавом «найківсього» худі, Меланка зрештою зосередилась на тому, заради чого сюди приїхала — вона стала фотографувати. І хоч картина, яку вона спостерігала, зовсім не вписувалась у її першочергову концепцію, смислове навантаження цих фото могло бути досить сильним. Це розумів навіть я — далекий від фотомистецтва чоловік.