I

Коли з самісінького ранку мені зателефонувала мама та сповістила, що у Рівне приїздить донька її найліпшої подруги і на мої плечі лягає тягар — зустріти, облаштувати та усіляко сприяти вирішенню її питань, чого гріха таїти, я не надто зрадів.

— Меланія дуже хороша дівчина, — затараторила у слухавку мама. — У Канаді вона подає гарні надії як фотограф. На свої етнічну батьківщину вона їде зробити якісь там світлини на чергову виставку. Віталій, будь хорошим сином, подбай про дитя.

— Мамо, — промимрив я подумки шукаючи переконливу відмазку.

— Ой, не переживай за свою недолугу англійську, дівчина говорить українською, вони ж якийсь час жили у Львові. Все, біжу на літак. На зв’язку буду тільки завтра. Меланія вже сіла у Києві на автобус і якраз в дорозі до Рівного. Думаю, близько 16:00 буде в місті. Я дала їй твій номер телефону. Цілую. Обіймаю. Люблю.

І все. Гудки.

Чорти б забрали ту Меланку з її виставкою. Тепер доведеться носитися з тією дівкою, як дурень з писаною торбою. А головне, скільки ж часу займе та опіка над дитям Канади з українським корінням?

Я вже добрих 30 хвилин млів під палючим червневим сонцем, а автобуса так і не було, телефон мій мовчав. Проклинаючи все довкола я мріяв про холодне мохіто у затінку. Усе що мені лишалось, це безцільно гортати безкінечну стрічку у Фейсбуці і час від часу ставити вподобайки рівненським кралечкам. Я саме хотів написати одній з них коментар, як мій смартфон завібрував.

— Алло, це Віталій? Мене звати Меланія. Автобус в’їхав у місто. — відчеканив дівчачий голос.

— Ок. Я вже чекаю на зупинці.

З автобусу стали виходити люди. Всі вони метушилися біля своїх валіз, а я спідлоба намагався розгледіти хто із них недоречна мені канадійка.

— Привіт.

Від несподіванки я мало не підскочив. Недивно,що я не звернув на неї уваги, якась надто дрібна і невиразна. Худющі ноги стирчали з потертих джинсових шортів. Непоказні, але фірмові кросівки і якась ну зовсім витягнута теніска. Вона у ній мало не «топилася».

— Ну, привіт.

Дівчина так щиро дивилась на мене своїми трохи витрішкуватими очима, що я аж зніяковів, а ще ця «американська» посмішка мене зовсім доконала.

— Ходім, — гиркнув роздратовано я і пішов у напрямку автівки.

І лише за кілька метрів зметикував, що дівчина сама тягне свої валізи, либонь одна із гордовитих юних феміністок, які про допомогу не просять.

— Давай сюди — мовив я і не чекаючи відповіді забрав усі її «клунки-пакунки».

Їхали ми у повній тиші. Мовчки увійшли до квартири.

— Вибач, що ось так звалилася на твою голову. Бачу, ти цим трохи невдоволений. Я, певно, краще сама… Який готель тут поряд розташований?

Кмітлива канадійка, січе, і ідея з готелем доречна. Та коли подумав, що влаштує мені моя мама, як дізнається, що «мужик лишив напризволяще бідолашне дитя у незнайомому місті», примарна надія розсіялась як дим.

— Не вигадуй. Проходь і облаштовуйся. Знаєш я ще той «веселун», тому просто не звертай уваги.

Щоби звести у помешканні візуальний контакт до мінімуму, Меланію я облаштував за дві кімнати від своєї спальні. Звісно, ще лишалася кухня, ванна та вбиральня, але я понадіявся, що мені таки вдасться вдало маневрувати на цьому полі битви.

На правах господаря я для годиться провів короткий інструктаж та екскурсію квартирою.

— Це кухня. Я тут хазяйную вкрай рідко, це більше мамина територія, та зважаючи, що і вона тут буває нечасто, ця плита майже незаймана — промовив я, демонструючи новомодну модель електроплити.

— Окей, я зрозуміла — червоним борщем та пампушками з часником мене тут не частуватимуть.

Вперше за весь час знайомства ми обидвоє посміхнулися. Що ж, вона не без іронії, хоч це добре.

— Вип’ємо чаю? — запитально запропонував я. — Заодно розкажеш, за чим приїхала на Рівненщину.

Опісля години посиденьок із теревенями я з’ясував, що Меланка готується до щорічної фотовиставки у Канаді. В основі її концепції лежить автентичний поліський край, самобутність якого вона хоче донести до заокеанських споглядачів.

— Це буде не просто виставка, я планую зробити цілий перфоманс. Тому мені важливо не просто фотографувати, я хочу говорити з тими людьми, особливо зі старенькими. Хочу зрозуміти і відчути, чим вони живуть, почути їхні пісні, побачити колишній етнічний одяг та речі побуту.

— А чому саме Полісся?

— Ти ж вже знаєш, що я народилася в Україні. Якийсь час родиною мешкали у Львові. Потім переїхали до Канади. Там я вчилася в українській школі, дома ми спілкуємось виключно українською. Коли я була маленькою, моя мама часто тішила мене оповідками зі свого дитинства. Вона народилася у забутому Богом селі на Поліссі. То вже дівкою вона поїхала у Рівне, вступила до технікуму, а згодом переїхала до Львову де познайомилася з моїм батьком. Коли мені було 5 років, ми оселилися в Канаді. Так оті її розповіді про далекі роки, про сині від чорниць дитячі пальці, про повну пазуху грибів, про наганяй від старого батька, бо корів на пасіці «проспала», вони мені такі близькі і рідні, хоч, маю зізнатися, я й корову в полі живою ніколи не бачила. Школяркою я все міряла пройтися тими стежками, прогулятися тим лісом. Зрештою тепер я вирішила пізнати своє коріння і донести це людям з допомогою світлин.