Буваль про чаклунку

Хто її, дивну таку, втямить...

Зустрічає його біля порога, посміхається білими зубками, притискаючись рукою до одвірка, ніби давно чекає, ніби знає, що він ось-ось прийде, ніби за милю тупіт копит його вороного чує. Але характер показує, хай і не зухвало. В хату йде, ступаючи рівно, ніби й зовсім пливе.

Підлога в неї завжди чиста, дощата, ніби ось учора тільки вимостили. Та кому вимостити, одна живе. Соломки накидала. Золота, чиста. Не буває так. Відьма вона і є. Ходить завжди боса, ні разу він на ній не бачив ні личака, ні чобітка, тільки взимку якщо – постоли. І всупереч усьому, не всяка панночка може похвалитися такими ніжками біленькими, чистими. Іноді він застигає, заглядаючись, згадуючи, як гладить, цілує губами ніжні ступні, поки вона при свічці веде йому звичну розповідь. Каже, від бабки-прабабки та передається з роду в рід, як сила, як знання, бо на цьому світ стоїть, а оповідь її – істина.

Він сміється. Дивовижна. У сукнях ходить, що в жодної панночки немає. Заздрісниці шепочуться: "Чорт розбере, з чого вона їх робить". А він знає. Квітчасті... Зелені з трави, ковилою прикрашені, червоні - з полум'я гарячого, сині - з води бурхливої річки.

Коса, як у дівчини з її оповіді. Хто казав, що відьми руді? Навіть і не кольору воронова крила. Ні-ні, відьма, вона русява, у неї родимка за вушком, у неї шкіра медова влітку, молочна взимку.

І пряде вона не нитки людських життів, а пряжею овечою, простою. Нитками вишиває біля вогню, сидячи біля печі. Відвари любить, та й знається вона на них. Іноді і розвеселять, і заспокоять, і хворі відстрашать.

Коса в неї те, що треба. Товста... Довга... Князь давніш погляду відірвати не міг, коли вона, сидячи вранці на краю одрини, розчісувала волосся у світанковому серпанку. Спіймав прядку і давай огладжувати, кільцями звивати, поки вона не витягла її, лукаво глянувши з-під чола.

А княжичу не можна із простою дівкою. Заради такої і від князівства відмовитися можна, та тільки вона суворо наказала, ні добром, ні злом, ні силою, ні хитрістю заміж її не брати. Горе буде.

І все в неї в достатку було. Міг він з нею день поділити, а все встигала. У горщику в печі каша булькала, шумно хропів під відпертим вікном вороний, пожовуючи травку. Господарства в неї не було, коли не рахувати незліченних горобців, сов, ластівок та іншу крилату тварюку, що любила селитися в соломі даху.

А князеві все твердили: пропадаєш, а держава зачахне! Справи, князю! Кинь ти цю дівку! Відьма вона, бач, як зачарувала! А він все думав: не знають вони, лають її відьмою, а відьма вона і є, але не карга зла, що всілякі біди несе, а діва знаюча, до її рук звірі льнуть і трави схиляються. Зачарувала, але не ворожбою, а серцем добрим, не лукавим, ніжністю та усмішкою запальною, жвавою. Ні князя, ні влади його всякої не боялася, тільки меч його страсть не любила. Каже, заморський, скували його лихом та ненавистю, загубить, князь, він багато душ. Князь усміхався і пишався цими речами. Погубить - справа добра, долю воїна вона йому віщує.

Бувало, прийде до неї, а хата не замкнена. Чекає, завжди знає і чекає, і не боїться ні звіра, ні людини. Зайде ввечері... Сільські дівки вечорницями бігають, перед легенями красуються, а ця вдома, все сама, та не самотня. У світлиці напівтемрява, лише свічки горять, а біля свічок вона вишиває. І знає князь, чаклунство твориться. Бачить, як очі її зеленню горять, як срібною голкою в лляне полотно вшиває ниткою легкою, наче потік вітру, і трави, і річкову хвилю, і полум'я жарке. А сам сідає поруч, тихенько, і дивиться на неї. Косу русяву розпустила. Гладить, перебирає пасма, і йде так годину за годиною, поки вона свій малюнок не закінчить, поки не згасне остання свічка і тільки зелені очі-смарагди горітимуть у темряві, як у кішки. Тоді вона повернеться і лишить на устах його поцілунок, потрібний, як вода, жаркий, як полум'я. Своєвільна вона. Нікого не боїться, але кожну крупинку, звірка та жучка поважає, а робить, як знає. Хоче - цілує, хоче - жене геть.

А вдома шепочуться: не діло, голову князь загубив. Є для нього заморська царівна, чия влада відкриє нові торгові шляхи. Не потрібна нам місцева чортовка. І шепочуть князеві: не любить вона тебе, тому не йде за тебе. Мучило це душу князю і вигадав він хитрість проти неї.

Довго вона сумнівалася, довго в полум'я дивилася, своє майбутнє виглядаючи, а він усе ніжності балакав, та одне повторював: йдемо до мене, побачиш, чим моє життя красне. На світанку відвезу, на світанку привезу. Не знав князь, що любить вона його справді. Що за дружину з кохання не йде, а не зі зла. Не відав він і горя свого, що сам собі завдасть.

Приймали її не як княжну і не як гостю, ні як ворога, ні як друга. Не тримали ні за простолюдинку, ні за дворянинку. Ніби й не стало в палатах нікого, всі лише з-за рогу зазирали на діву дивну, з косою до пояса, в платті червонім, як полум'я, з босими ногами, а білими. Відьма – говорили, ні забути не могли, ні іншим описати.

І різними стравами він її годував незвіданими, і вином візантійським. А вона все книжки його гортала. Читати вміла. Радий був князь, що припав їй його двір до душі. Пропонував залишитись, а вона лише очі опускала, обличчям біліла і відмовлялася. Ні, я не можу. Не тут моє місце.

Ділили вони князівське ложе, і обпікав він її жаром поцілунків, і любовності всякі шепотів. Сковзала міцна княжа рука по молочно-білому дівочому плечу, стискали тонкі пальці шовк простиней. Сплелися в пристрасті тіні на одрі, усипаному пелюстками пітьми, які так недбало пропустило світло свічки. І молився князь пошепки, як би не стала небуллю буваль. Його рука обіймала її стан, її білі ступні притискалися до його ноги, і вони дивилися в темряву за вікном, де котився, набираючи розгін, колесо-місяць.

Не знав князь її душу. Як сумно їй, варто йому відлучитися, як мучать її думи, як не може знайти жодної хвилини спокою, і як серце їй підказувало, коли на нього чекати. І як усе забувала вона з ним, і хто вона є, і що повинна, і що це навіть віщує їй смерть. Скільки ночей перед нею поставали його очі, сині, як небо, як річка, як море. Чарівні очі. І як же мучило душу розуміння, що не можна, що треба припинити, доки не стало гірше... Але не могла перервати ці зустрічі, відмовитися від можливості бачити, відчувати, торкатись.