Доторк

Він торкався мене. Його рука повільно ковзнула лівим стегном вгору, а потім ще, а потім на внутрішню сторону. Несподівано він опинився під сукнею, біля трусиків. І торкнувся. Мене пронизало струмом від того доторку. Повітря в мені спинилось. А потім з різким поштовхом вийшло. Я в якомусь незнайомому оскаженінні вдарила його по руці, він відсторонився і засміявся. Я сильно штовхнула його, зістрибнула з підвіконня і хотіла йти геть, але він схопив мене. Його міцні товсті пальці впились в моє передпліччя з силою, якої я не знала доти. Він штовхнув мене. Я не втрималась на ногах і впала. Він присів зверху. «Ну чого ти?», – спитав. Часу, щоб втекти було мало. Я вдарила його в те місце. Він зігнувся і в цей момент я вискочила з-під нього. Вилетіла з кімнати й забігла в туалет, зачинивши за собою двері. «Сучка мала!», – почула наостанок.

Мені було п'ятнадцять. Йому – тридцять два. Друг брата моєї подружки, в якої ми саме святкували Новий рік. В двері туалету застукали. Знайомий п'яний голос дав зрозуміти, що то якраз моя подружка, яку от-от знудить. Я відкрила двері й впустила її. Тримала їй волосся, щоб вона не забруднилась, а потім вмивала. Вона була вищою від мене, і важчою. Тож провести-донести її до кімнати було нелегко. Коли вона опинилась в ліжку, я сіла в крісло поряд з нею й залишалась до ранку. Двері в кімнату зачинила. Вранці, як тільки посвітлішало, пішла додому. Вона прокинулась і щось белькотіла мені, але я не хотіла слухати. Просто пішла. Першого січня в ранковому морозному світанні. Більше до неї я не ходила. І нікому про те, що сталось не розповіла.

Я сама була винна. Коротка сукня – аж надто коротка на мій теперішній смак! – забагато алкоголю, усамітнення... Все це й привело його до мене. Все це назавжди лишилось в мені. Та головне – його доторки. Моє тіло більше не належало мені. Тільки йому, тільки його нахабним міцним рукам і голодному колючому погляду. Його очі і руки мені ще довго снились і ввижались в різних чоловіках, хай навіть зовсім не схожих на нього. Відтоді будь-яке перебування наодинці з особою його статі стало для мене мукою. Навіть з найтихішими однокласниками я не могла залишатись у класі сам на сам. І це було нестерпно. Мене переповнювали страх і ненависть. Як добре, що в мене немає батька! Навіть не знаю, як би я ставилась до нього після цього. Та моя мама видно так не вважала, бо за кілька років знайшла собі чоловіка. Але мені довелось провести з ними зовсім мало часу – я переїхала в гуртожиток, щоб не бачити їхніх огидних ласих одне до одного поглядів.

В гуртожитку життя теж виявилось не солодким. Старшокурсники заглядались на мене й інших молодших дівчат як на «свіже м'ясо», а мене просто вернуло від тих поглядів. З часом серед подружок і не тільки я здобулась статусу гордячки, що не вийшла обличчям та попри це все одно цікавила хлопців. Здається, на якомусь з курсів вони побились об заклад хто ж стане тим щасливчиком, що нарешті затягне мене в ліжко – залицялись тоді один за одним. В моїй кімнаті не встигали псуватись одні квіти, як на зміну їм вже з’являлись інші. Але все це було дурістю й марнотою. Можливо, серед всіх цих дурисвітів таки були кілька нормальних хлопців, але роздивлятись і шукати їх в мене не було жодного бажання.

Після університету почалось доросле життя. Я знайшла роботу за спеціальністю й переїхала на нову квартиру. Перші кілька місяців ділила її з одногрупницею, але майже постійне перебування її хлопця з нами мене страшенно напружувало, тож я попросила її з'їхати. Наступні кілька років я провела десь між роботою й домом. Завдяки тому, що поза роботою не мала майже ніяких справ, могла часто лишатись після завершення робочого дня й виконувати значно більше, ніж інші. Це допомогло мені – я швидко підіймалась кар'єрними сходами й задумалась про придбання власного житла. Однак, моє самопочуття це не поліпшувало. Чим більше в мене було обов'язків і підлеглих, тим більше мене дратували серед них чоловіки. Інколи мені не хотілось бачити жодного з них, тому на роботі я передавала завдання своїм підлеглим чи колегам чоловічої статі через жінок. Їздити в громадському транспорті теж ставало чим далі гірше – нудило від чоловічих запахів та облич. З часом я почала розуміти, що щось не так, але що саме не знала. Обговорити свій стан з кимось не випадало – на той час в мене не залишилось нікого ближчого за колег на роботі. Ззовні успішна й стервозна (як випадково чула зі слів колеги), всередині я все більше тонула у власній темряві.

Огида, страх і затаєна ненависть до всього чоловічого врешті привели мене до психолога. Якби це було ще років зо п'ять тому, коли вся ця психологічна тема не була така популярна, я б навіть і не задумалась про допомогу. Але тепер, коли з кожного кутка мова тільки і йде про психологів та психотерапію, вирішила спробувати. Тим паче, що на горизонті з'явилась нова перспектива підвищення, коли керувати доведеться ще більшою кількістю людей, і чоловіків зокрема. А контактувати з ними ставало дедалі важче.

Спочатку було нестерпно. І я навіть подумала, що дарма прийшла до психолога. Але заради роботи мусила зрозуміти, що зі мною не так і виправити це. Як виявилось, той травматичний досвід, який в мене був, породив цілу купу негативних упереджень не тільки щодо чоловіків, але й щодо мене самої. Чи могла я почуватись в безпеці, коли поряд чоловік? Ні. Чи могла я вдягнути той одяг, який мені хочеться без думки про те, як мене оцінюватимуть чоловіки? Ні. Чи могла я спокійно дивитись на себе в дзеркало? Ні. Чи могла я почуватись собою в своєму тілі? Ні. Я відчинила скриньку Пандори, темрява й жахи якої врешті стали явними й заполонили увесь мій світ. Тож, замість того, щоб очолити новий відділ і виконувати нові обов'язки, я взяла безстрокову відпустку. Треба було розібратись що й до чого в моїй голові.