Дружина алкоголіка

Як до цього дійшло? Як таке могло статись зі мною?

– Переступи папу, синок, просто переступи. Ага, отак ножкой.

Мій молодший син переступає через мого чоловіка, що в безтямі лежить на підлозі нашої кухні. П’яний. До безпам’яті п’яний. А я дивлюсь на нього й абсолютно не знаю що з ним робити – чи то посунути якось, чи покликати старшого сина, щоб перенести на ліжко, чи нехай вже так лежить. Я дивлюсь на нього й абсолютно не впізнаю в цьому сивочолому чоловікові свого молодого чорнявого Славка. Перший хлопець на селі – це про нього. Всі дівчата мріяли про весілля саме з ним.

– Хороший хлопець, роботящий, не п’є, не курить, не б’ється, будеш за ним, як за камяной стіной, – казала мені мати. А я слухала і не чула. Бо серце моє вже давно належало йому. Та найголовніше те, що й він був прихильний до мене. Серед всіх дівчат (а красивих і заможних у нас на селі було чимало), він чомусь вибрав мене – звичайну, нічим особливо непримітну мене. Вибрав і, після пів року зустрічань, покликав заміж. І як же ми дішли до цього?

Женя йде назад до кімнати і переступає батька ще раз. Він не розуміє. Чи розуміє? Точно не все. А я не можу сказати йому все як є. Не можу сказати, що його батько – алкоголік. Бо сама не хочу в це вірити. Бо мій Слава не такий. Мій Слава – хороший, розумний, роботящий, люблячий чоловік і батько.

Коли ми тільки одружились, він часто носив мене на руках. Справді носив. Ввечері, коли приходив з роботи додому, знаходив мене де б я не була, підхоплював і ніс до ліжка, обіймаючи й голублячи. Коли йому доводилось затримуватись допізна, бо потрібно було закінчити роботу вже, я не могла заснути, чекала, аж доки він повернеться. І він повертався, щоразу повертався.

Поки я дорізаю картоплю, на кухню заходить старший – Саша. Він одразу супиться, він одразу все розуміє. Злісно переступає через батькові ноги, і йде, не сказавши ні слова.

– Саша! Може перенесем папу?

– Тобі нада, ти й перенось!

Злиться. На що він злиться? Чи на кого? На нього? На мене? Я знаю, що в селі вже давно обговорюють нас, а Сашу дістають в школі. Тому в маршрутці я завжди низько опускаю голову або дивлюсь в вікно, щоб якомога менше вітатись, щоб якомога менше зустрічатись поглядами. Особливо з друзями – я бачу жалість в їхніх очах, що вбиває мене більше, ніж його розпростерте тіло на підлозі кухні.

Коли це почалось?

Коли я перестала його помічати?

Коли я закрила очі, щоб одного дня розплющити їх і побачити поряд замість свого любого чоловіка якогось п’яницю, що, на щастя, завжди приходить додому й просто лягає спати.

Коли він перестав до мене повертатись?

Коли?

У нас завжди було мало грошей. Точніше – їх майже ніколи не було. В країні то революція, то війна, то ще щось. Нестабільно все, тож і роботи були нестабільними. А коли й освіти нормальної в обох немає, що вже й казати про роботу. Завжди треба було багато працювати. А платили копійки. Та ми якось виживали. Інколи сиділи на самих крупах і городині. Інколи й хліб доводилось пекти самим, бо не було й десятки на буханку. Різне в нас було. Але ми тримались. І Сашу в школу вдягали-збирали, і Жені пізніше в іграшках не відмовляли. Все найкраще для них старались. Та, як в будь-якій сім’ї, були в нас і сварки, й суперечки.

Було таке, що ледь до розлучення не дійшло. Бо виявилось, що в нього є ще одна дитина – дочка. Старша за нашого Сашу, бо народжена ще до нашого весілля. А коли мама її померла, баба й розказала дівчинці правду про батька. Лєра прийшла до нас, коли їй треба була допомога. Я спочатку нічого не хотіла, навіть бачити її не могла. Але потім шкода стало дівчинку. Помагали, все ж таки не чужа дитина. Та й ніхто не винен, що так сталось. Свєта, її мама, не сказала нічого тоді Славі. Горда була, не простила йому, що вибрав мене. Сама дівчинку виховувала, а потім – рак. І дарма, що така молода була… Лєра вже закінчила школу і поїхали в місто вчитись, тож наша допомога не треба. Але й крім неї було всього…

– В каструлі варяться овочі, треба кидати квасольку. Женя прибігає на кухню й питає:

– А довго ше?

– Ше трошки, от зараз фасольку кину, поварю пару минут, потом петрушечку і всьо.

– І можна їсти?

– Ну, потом нада, шоб борщик ше трошки настоявся і можна буде їсти.

– А довго це?

– А ти голодненький?

– Ну, да.

– Давай я тобі хліба сметанкой пока намажу. Хочеш?

– Ага, – я бачу як в його оченятах загоряються два маленькі вогники – сметану він любить більше, ніж борщ, тож і виловлює її завжди першою.

– Ну то піди достань сметанку із холодільніка.

Женя дістає сметану і несе її до столу, коли раптом Слава, що лежав до того мертвим тілом, оживає й намагається встати. Женя перечіпається через його ногу, падає й випускає сметану. Баночка вже відкрита, тож підлога кухні швидко забарвлюється в білий. Слава, зробивши кілька незграбних рухів, завмирає й засинає знову. Женя встає і я бачу, як в його очах швидко збираються сльози.