(не) моя дитина

Мамина дитина не вижила, а моя – так.

Мені було п’ятнадцять, коли мама сказала, що вдруге вагітна. Я колись хотіла братика чи сестричку, але то було років у п’ять. Згодом я звикла до своєї самоти і навіть почала з того пишатись. Коли однолітки скаржились на молодших чи старших братів і сестер, я тішилась думкою, що одна і в мене таких проблем немає і вже не буде. Аж ось тобі, одного січневого ранку, коли канікули доживали свої останні дні, мама «ощасливила» мене новиною, що я «нарешті» більше не буду сама. Класно, звісно, але – якого чорта?! Мені п’ятнадцять і ніякий брат чи сестра мені не треба! В цей час в голові було зовсім інше… Але мамі було не до того. Вони з татом носились з новою дитиною (яка ще навіть не народилась!), як з писаною торбою! А на мене, здавалось, забили. Добре, що тоді поруч був Влад, мій новий хлопець. Хоч і був трохи старший за мене (ну добре, не трохи), але, можливо, саме тому з ним було так добре! Його не цікавили дівчачі груди, тусовки, куриво і травичка, як більшість моїх однолітків. Його цікавила я. Лише я! І це було класно. Не класно стало тоді, коли я дізналась, що вагітна від нього.

Спочатку думала, що це чергова затримка через стрес – в школі тоді знову були перевірки, я брала участь в кількох проєктах, плюс батьки, які мене страшенно бісили. Але Влад, дізнавшись про це, сам купив мені тест. Він виявився позитивним. А потім ще один. І ще. І ще один. Всі куплені в різних аптеках. Це було несподівано. І зовсім не входило в мої плани. До кінця навчального року потрібно було довести оцінки до максимуму, бо після дев’ятого класу на мене чекала юридична академія, а після неї – університет і практика в батьковій юридичній фірмі. Тож оце зовсім не вписувалось в мої плани. Що робити далі я не знала. Сказати батькам здавалось повною нісенітницею. Я сподівалась, що ми з Владом якось вирішимо цю неприємну ситуацію, але він несподівано зник. Просто одного дня ми говорили, обіймались і цілувались, а потім він перестав відповідати на дзвінки. Згодом додзвонитись до нього стало неможливо. Всі сторінки в соцмережах він видалив, тож написати я йому теж не могла. А з квартири, в якій він жив і де ми завжди зустрічались, він (несподівано навіть для господарки) виїхав. Сказав їй, що терміново повертається в село до батьків, а чому не пояснив. Не думаю, що він справді повернувся. Вже після блокування номеру мені стало все ясно, хоч десь всередині ще була надія, що я помиляюсь. Аж ні, він таки справді виявився козлом і я залишилась в цій ситуації сама.

Батьки не знали про Влада. Точніше, вони не знали хто він і наскільки серйозними є наші стосунки. Я говорила, що в мене є хлопець і що я ходжу на побачення, але не більше. А вони тим не надто й цікавились. Кожен займався своїми справами, а потім вони спільно сфокусувались на новій дитині. А тепер мені потрібно було сказати, що дитина буде не тільки в них.

Який вдома був скандал! Я й не знала, що батько знає такі слова! Завжди стриманий і до біса спокійний він розійшовся так, що, здавалось, прикінчить мене на місці. Мама сиділа в якомусь дурнуватому ступорі й час від часу ще дурніше усміхалась – то на неї так вагітність впливає? Потім батько переключився на Влада. Вимагав розповісти про нього все і засадити його на все життя. В цей момент я остаточно зрозуміла, якою дурною була ці кілька місяців, адже не знала нічого про хлопця, з яким спала, окрім того, що він сам мені розказав. А цього було замало. Батько ще довго бісився, кричав, погрожував, але так і не досягнув свого. Рішення щодо моєї вагітності відклали на наступний день. А потім його довелось відкласти ще далі, бо мамі несподівано стало погано.

За лікарняними мірками вагітність моєї мами була пізньою, тож, щоб зберегти її, потрібно було дотримуватись суворих правил харчування та сну, підібрати відповідну фізичну активність і, звичайно, уникати стресу. Новина про моє становище вибила маму з колії, тож її вагітність опинилась під загрозою. Правда, вона й до цього не надто дотримувалась всіх цих настанов. Але на кого найкраще скинути всю відповідальність? Ага, саме так. Мамі приписали постільний режим і спокій, а мною зайнявся тато. Виявилось, що в нас з мамою невелика різниця в термінах. До того ж, в мене ще була можливість позбутись дитини. Тато знайшов приватну клініку в сусідньому місті, де все мали зробити швидко, та головне – без зайвих розмов і пліток. Моєму (і його) статусу розголос був ні до чого. У школі тато теж все залагодив – сказав, що я їду на відпочинок, бо почуваюсь не дуже добре. Директорка й завуч мого батька поважали, а мені – як одній з кращих учениць – цілковито довіряли, тож тут проблем теж не виникло. І коли здавалось, що зараз все нарешті складеться як потрібно, мамі стало гірше.

Мама втратила дитину. Все сталось швидко і вдіяти хоч щось майже не було часу. Я не буду казати, що мені було шкода, бо насправді це не так. А от батьки зовсім розклеїлись. На кілька днів вони геть забули про мене і про весь навколишній світ – тато проводив з мамою в палаті ледь не увесь свій час. Він відмінив кілька важливих зустрічей і навіть відмовився від однієї справи (про що я дізналась з підслуханих телефонних розмов). Мабуть саме там, за закритими дверима палати, куди мене допускали зовсім мало, вони й вигадали це.

Приблизно за тиждень мама повернулась додому. Була бліда й мовчазна. Майже не говорила до мене, як, власне, і батько. Я була зла. Таке відчуття, ніби це лише в них горе! А те, що моя мама ледь не померла через ту дитину, дурниці чи як?! Хай там хто воно було – брат чи сестра – ні подумки, ніяк інакше ця дитина мені не була близькою. До того ж через неї вони зовсім забули про мене! Так, ніби мене й не було.